Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1900-1916), Франко І. Я.

і до сліз вигриза людям очі,

Або неначе та хмара вогка, що пропасниці плодить,

Висіла туга й печаль над двором королівським Ойнея.

Сім уже літ, як поплив Мелеагер, герой богорівний,

З Язоном Аізоненком шукать золотої Колхіди

Серед страховищ і бур на краях непривітного Понту.

І не приходила вість із чужини до батька, до неньки

Ні з ластівками, що все прилітали з-за моря весною,

Ні з журавлями, що враз із осінніми млами з півночі

З криком журливим тягли нерозривним ключем понад море.

Гнеться батьківське чоло від тих дум невеселих додолу,

А в своїм пишнім покої сидить безутішная мати,

Подушку мочить слізьми, кулаками б’є висохлі груди,

По неприсутнім рида і голосить, немов по померлім.

Або, заціпивши зуби і в серці журбу засклепивши,

Ходить по домі, немов тая Злоба із жалом гадючим,

Поїдом їсть і вітця, і всю челядь, і лає, й лютує,

І з королівських палат мов передсінок Тартара робить.

 

Разом прилинула вість, наче той соловій голосистий,

Що ти не бачиш його, де сидить, у гущавині скритий,

Тільки солодкі пісні зачуваєш і серцем радієш.

Чути: вертає Арго з небезпечного, довгого шляху.

Чути - героїв везе, несмертельною славою вкритих,

Хоч і не всім, що пішли, довелося вернути додому.

Чути предивні дива про пригоди в краях невідомих,

Та найдивніше - вони поплили проти сонця-півночі,

А се по довгих літах із західного моря вертають.

 

Заворушилося скрізь, загула на сі вісті Еллада,

Щезла понурая мла над двором королівським Ойнея.

Вперве по довгих літах чути: гарна весна завітала,

Вперве всміхнулося сонце, дихнув вітерець ароматом,

Вперве дрібний соловій до зболілого серця промовив

Співом своїм мелодійним і батькові й неньці журливій.

 

Ще, мов мороз весняний, пробігала по серцю тривога:

Ну ж Мелеагер погиб у далекому краї за морем?

Ну ж у неволю попав чи відбився де від товариства?

Та незабаром прибіг із Корінфа гонець скорохідний

До Калідона, приносить Ойнеєві радісні вісті,

Що Мелеагер живий і здоров бенкетує в Корінфі

І, як скінчаться лише многолюдні бенкети і грища,

Верне додому в обійми коханого батька і неньки

І нерахований скарб привезе, у походах здобутий.

 

Тут боговидний Ойней, первородний Портаона зчадок,

В серці великої пільги зазнав - не без ласки Зевеса -

Й щиро заходився дань, приобіцяну здавна безсмертним,

На многорадісний день повороту героя готовить.

 

Три гекатомби: з волів, і з кізлят, і з овець тонкорунних,

Три щирозлоті миски і дванадцять триніжків спижевих -

Дар королівський у храм світодержця Зевеса в Додоні,

Врешті дванадцять плащів, перетиканих пурпуром тирським,

Дар королеви Альтеї мандрівним співцям злотоустим,

Щоб, у солодкі слова їх божественним даром заклята,

Слава героїв і діл їх великих вовіки тривала.

 

Ось і настав уже день, коли радісний, в зброї злотистій,

На пурпуровім візку, що запряжений білими кіньми,

В рідний в’їжджав Калідон боговидний герой Мелеагер.

Наче той Геліос-бог із рожевої брами Титана

Вранці виходить і світ оживляє, красить, звеселяє,-

Так він стояв на теліжці, слоновою кістю оббитій.

В лівій руці пурпурові віжки, а правицю могутню

Вгору простяг - батога не терпіли безсмертнії коні -

Радісним криком вітав серцю милую рідну країну.

Довкола нього чвалав хто на конях, а хто на теліжці,

Почт немалий товариства - славутнії все аргонавти:

Перший Дріант з Калідона, кінник і Аресів потомок,

Потім Ідей і Лінкей, Афареєнки, родом з Мессени,

Далі могутній Тезей Аігеєнко, слава атенців,

І фессалієць Адмет, син Ферея, їздець незвитяжний,

Потім Анкей і Кефей, аркадійці, Лікургові чада,

Враз на спижевім візку, що дзвенів, пролітаючи шляхом,

А праворуч Мелеагра краса і оздоба Еллади -

Язон, Аізона син, що безсмертною славою вкрився

Там, у Колхіді сумній і в пригодах далекого шляху.

Тут іще славний Іфікл, Амфітріона син, був, тебанець,

І Пірітой Іксіоненко з щедрої хлібом Ларісси,

Ще й Еаченко Пелей із лісистої Фтії гірської,

І Теламон, його брат, з Саламіни, облитої морем,

Еврітіон Акторенко, Пелеїв і друг, і возниця,

Амфіарай, Оіклея синок із Аргоса міцного,

Врешті Схойнея дочка, Артеміді з постави подібна,

Перла аркадських дівчат Аталанта, що в стрілянні з лука

Перемага всіх мужчин, а всіх женщин умом і красою.

Гордо на своїм візку, сніжно-білими тягненім кіньми,

В білім хітоні вона, оперезана поясом срібним,

Їде, недбало віжки держачи, ліворуч Мелеагра.

Радісним окриком їх повітали у стін калідонці,

А поза ними, немов величезная сіра гадюка,

Курява з шляху встає, і жене, і ніяк не догонить.

 

Брама важка городська заскрипіла на мідних завісах.

Си́пнули купи людей у празничному вбранні назустріч,

Цвіти, й зелені гілки, і барвистії шати, й коверці

Стелячи втішно на шлях, куди їхало славне геройство.

Так серед окриків їх провели вулицями тісними

Вгору на площу, де дім королівський, а враз і фортеця

Горда стоїть, а спереду обведене муром подвір’я.

Тут і безсмертних богів кам’янії жертовники, чорні

Від ненастанних огнів і обризкані кров’ю довкола,-

Бо найлюбіша богам найсвятіша та жертва кровава.

Тут кінники й возові позсідали з теліжок і з коней -

Коні й теліжки у них королівськії слуги забрали,

В стійла просторі як стій повели й примістили дбайливо.

Але на пишному ганку вже ждали прибулих здалека

Старець поважний Ойней Партаоненко, Зевсів потомок,

Поруч його королева, богині подібна Альтея,

І Клеопатра Ідеївна, вірна жона Мелеагра,

Хлопчиків двох держачи, Мелеагра синків, коло себе.

Позаду них молоді Тестієнки, геройськеє плем’я,

Сильний Іфікл, Еоїп, і Плексін, і Евріпіл найменший,

Краю Евретів князі, наймилішеє браття Альтеї!

 

Вбачивши любих своїх, Мелеагер, мов блискавка з хмари,

Кинувсь до батькових ніг, проливаючи щедрії сльози;

Мами коліна обняв, а вона до грудей його тисла,

Хлипала важко, та все лише: