Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1900-1916), Франко І. Я.

«Синку мій! Синку!» - казала,

Інші ж слова їй у горлі душило важкеє ридання.

Тут його батько старий у обійми підхопив, і в нього

Сльози річками текли та на бороду білу спливали.

А як минула ота невимовна розкішна й болюча

Хвиля нестями, в якій аж до дна розворушене серце

Радо би вилити все, чим боліло і чим веселилось

Довгі літа, і зате виливає лиш хлипання й сльози,-

Вирвався з рамен вітця, з материнських обійм конвульсійних

І до своєї жони повернувся герой Мелеагер.

 

Тілом усім тремтячи, в лихорадці дожидання, втіхи,

Туги й кохання, у вихрі міцних різнородних зворушень,

Раптом по гостях, що враз з її мужем прибули здалека

Глипнула наче крізь сон Клеопатра; спинивсь її позір

На Аталанти лиці, що, осяяне блиском злотистим,

Мірно рум’янцем облите, мов сонце на сході, ясніло.

І наче блискавка їй промайнула: в очах Аталанти,

Що з Мелеагра ні раз не змигали, сльозами перлились -

Скоро він плакав, то знов розіскрялись - коли він сміявся,

В тих темно-синіх очах, мов безоднях кришталю сапфіра,

Все відчитала нараз і душею збагла Клеопатра.

Тож коли ось підійшов Мелеагер до неї близенько,

І наче полум’ям щось спалахнуло на неї від нього,

І його тіла почувся їй запах, віддавна знайомий,

Стисло за серце її і, ридаючи голосно, жінка

Кинулась у розпростерті обійми й, стискаючи шию,

Руки його, і уста, і лице, і волосся пахуче -

Все поцілуями враз покривала й сльозами мочила,

Хлипала й все лиш одно повторяла: «Мій милий! Невже ж ти?»

І докінчить не могла… і нові поцілуї… і сльози…

«Милий! Невже ж ти?» І знов уривався за хлипанням голос.

Все там було, в тих словах: і кохання безмежне й утіха,

Страх за буду́ще й докір, і питання несміле й розпука.

Врешті, не маючи сил побороти і вилити в слово

Бурю свойого чуття, вона меншого хлопчика разом

Вхопила і підняла і в батьківські обійми вложила,

Потім другого, що вже одинадцяте йшло йому літо,

Лагідним рухом руки проти батька посунула живо,

Наче хотіла сказати: «Гляди, отсе те, що нас в’яже».

 

Тут привітання німе закінчила промова Ойнея:

«Синку, досить вже тих сліз, і обіймів, і пестощів! Буде

Час на те все. А тепер про важніше згадати годиться:

Жертву безсмертним богам принести. Завидющі олімпські

З кождої втіхи людей вимагають собі первотини!

Тож скороти її, щоб не розсердити батька небесних.

Три гекатомби для них із волів, і кізлят, і овечок

Я зготував на сей день, і кадило, й алой запахущий,

Щоб і безсмертним була за щасливий твій поворот дяка

І калідонський народ, бенкетуючи м’ясом жертовним,

Втішився, славив богів і душею до нас прихилявся».

 

Вже на жертовниках ось запалали огні, велетенські

Стовбури диму, немов превисокії щогли, простісько

В небо здіймалися - знак незвичайно щасливої хвилі.

Тут же красу пасовиськ, бугая, верховодника в стаді,

Що не зазнав ще ярма, круторогого, чорної масті,

Слуги чотири ввели: в нього роги були золочені,

Шия могутня в вінцях із барвінку й квіток запахущих.

І, приступивши, Ойней помолився небесним душею,

Острую шаблю добув, і з чола бугаєвого врізав

Жменю волосся, і верг у огонь, і отак помолився:

«Зевсе, найвищая сило, керманичу божий і людський,

Світло і розуме, ти, що в руках держиш всього причини,

Вислухай просьбу мою і прийми оцю чистую жертву,

Вдячну за поворот сина й за славу, якої добув він.

Ти се вчинив, бо ж ніщо без твоєї не діється волі,

Та й синьоока твоя наймилішая доня Атена.

Вам оця жертва моя й первотини батьківської втіхи…»

 

Написано в р. 1905.

 

БУРКУТСЬКА РОМАНСА

 

 

Лукавиця і Лядескул

Полягали скоро світ

І, простягшися до сонця,

Кожде парить свій живіт.

 

І Лядескул на сусідку

Одним оком позира

Та під ніс буркоче стиха:

«От ще дівка, як гора!»

 

А там Лукавиця хитро

Усміхнеться й шепотить:

«От ще завалидорога!

Нуко, чи його скортить?

 

Обзивається Лядескул:

«Ну, та й твердо ж тут лежать!

Може, там при тобі м’якше,

Де поточини біжать?»

 

«Може, й м’якше,- кокетує

Лукавиця,- але ти

Залінивий, щоб до мене

Ті два кроки підійти».

 

«Залінивий?! - їй Лядескул

Воркотом відповіда -

Нібито й сама не бачить,

Що за дня не випада».

 

Знов хихоче Лукавиця:

«Певно, вдень тобі не влад,

А вночі заснеш, не згонить

Твого сну і сто гармат».

 

«Ну, пішла! - бурчить Лядескул.-

Вже ж я встав би, що за біс,

І до тебе тих два кроки

Хоч насилу би підліз,

 

І з тобою б на всі гори

Ми крутий танок втяли,

І була б нас гарна купка,

Небу б трусу завдали!

 

Ге! якби той чорт Черемош

Там в долині не гарчав,

Мов вітчим лихий, глибоко

Нас навік не розлучав».

 

А Черемош теє чує:

«Тю-тю, дурня!» - та й у сміх:

«Чи я, може, тому винен,

Що ти хтів, але не міг?»

 

 

 

«Ходить туга по голій горі…»

 

 

Ходить туга по голій горі,

Як туман по долині,

Сіє мрії й бажання свої

По широкій пустині.

 

Розлітайтеся, мрії мої,

Будякове насіння,

А де стрінете серце живе,

Запускайте коріння!

 

Запускайте коріння ціпке

Аж у серце до грунту,

Проти плісені, сну, мертвоти

Кличте духа до бунту.

 

СІЙТЕ БІЛЬШ