Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

таку самотність, таку відірваність від усього світу, яких не відчув би навіть десь у нетрях Індії, і коли вже й не сподіваєшся повернутись.

Так було з Мермозом 5 , коли він уперше перетнув на гідроплані Південну Атлантику і надвечір підлетів до Порт-о-Нуара 6 . Він бачив, як прямо перед ним, з кожною хвилиною тісніше сходяться пасма ураганів, ніби на очах зводили мур, потім запала ніч і скрила все. А через годину, вибравшись із-за хмар, він опинився в казковому царстві.

Перед ним здіймалися смерчі, вони, здавалося, були нерухомі, схожі на чорні колони якогось храму. Вгорі ті колони ширшали, підтримуючи низьке похмуре склепіння бурі, але через проломи в склепінні падали смуги світла, і повний місяць сяяв між колонами, відбиваючись у холодних плитах моря. І Мермоз продирався крізь ті пустельні руїни, ковзаючи по місячних протоках, обминаючи велетенські стовпи, де ревів здиблений океан,- чотири години вибирався до виходу з храму. Це видовище приголомшувало, і тільки минувши Порт-о-Нуар Мермоз помітив, що навіть не злякався.

Я теж пам'ятаю такі хвилини, коли ніби виходив за межі реального світу: тієї ночі всі радіопеленги, що їх надсилали з аеродромів Сахари були страшенно спотворені, і це збило мене і мого радиста Нері. Побачивши крізь розрив в тумані, що внизу під нами блиснула вода, я круто повернув до берега, але ми не могли зрозуміти, чи далеко залетіли над морем.

Не було ніякої певності, що ми дістанемось до берега,- могло не вистачити пального. Та якби й дісталися, нам треба було б знайти посадочний майданчик. А тим часом уже заходив місяць. Не маючи навігаційних даних, щоб визначити де перебуває літак, уже глухі, ми потроху ще й сліпли. Місяць, мов блідий жар, згасав у тумані, схожому на снігові замети. А небо над нами вкривалося пеленою хмар і ми пливли між тими хмарами й туманом, у непроглядній мертвій порожнечі.

Аеродроми, які озивалися нам, відповідали одно: «Пеленга дати не можемо... Пеленга дати не можемо…» - бо наш голос долинав до них звідусіль і нізвідки.

І раптом, коли ми вже втратили надію, попереду на обрії з лівого боку з’явилась блискуча цятка. Я страшенно зрадів. Нері нахилився до мене, я почув: він співає. То міг бути тільки аеродром, тільки його маяк, бо вночі вся величезна Сахара поринає в темряву ночі, вночі це мертва земля. Але вогник трохи поблимав і згас. То була зірка; заходячи, вона вигулькнула на кілька хвилин над обрієм, між хмарами та пеленою туману, і на ту зірку ми взяли курс.

Потім перед нами виникали ще вогні, і ми, щоразу надіючись, летіли на кожний новий вогник. І якщо він не згасав, ми перевіряли його.

- Бачимо вогонь,- передавав Нері на аеропорт у Сіснерос 7 .- Тричі погасіть і засвітіть свій маяк.

Сіснерос гасив і знову засвічував свій маяк, але жорстоке світло, за яким ми стежили, не блимало - то була непідкупна зірка.

І хоч пального ставало дедалі менше, ми щоразу попадалися на золотий гачок: оце вже попереду світло справжнього маяка, оце вже аеродром, це - життя! Потім знову міняли зірку.

Отоді ми відчули, що загубилися в міжпланетному просторі, серед сотень неприступних планет, і не знаємо, як відшукати ту єдину справжню нашу планету, де зосталися рідні краєвиди, і улюблена домівка, і ніжні ласки...

Ту єдину планету... Я розкажу вам, яка мені привиділась тоді картина, хоч ви, можливо подумаєте, що це несерйозно. Але людські клопоти залишаються з людиною навіть перед лицем небезпеки, а я був голодний і хотів пити. Отож ніби прилітаємо ми до Сіснероса, наповнюємо баки і - знову в дорогу, і вдосвіта сідаємо уже в Касабланці. Роботу закінчено! Ми з Нері вирушаємо в місто. Там є маленькі бістро - кав'ярні, які відчиняються на світанку. Ми сідаємо до столу, нам нічого не загрожує, і ми сміємося над тим, що пережили минулої ночі; а на столі перед нами - свіжі рогалики і кава з молоком. Ми з Нері споживаємо ці вранішні дари життя. Стара селянка спілкується із своїм богом за допомогою мальованого образка, наївної ладанки, чоток: щоб ми почули, з нами треба розмовляти простою і зрозумілою мовою. Отак і для мене радість життя втілилася у першому ковтку гарячого запашного напою, в суміші кави, молока і пшениці - в цій пуповині, що єднає нас з тихими пасовиськами, з екзотичними плантаціями і дозрілими нивами,- єднає нас з землею. Серед такої безлічі зірок тільки одна-єдина наповнила цим ароматним напоєм чару нашої ранкової трапези, щоб стати нам ще ближчою, зрозумілішою.

Але між нашим повітряним кораблем і тією населеною планетою пролягли нездоланні відстані. Всі багатства світу лишилися на малесенькій порошинці, що загубилася десь між сузір'ями. І звіздар Нері, силкуючись розшукати її, все ще звертається до світил, благаючи їх відгукнутися.

 

Раптом він штовхнув мене в плече. А тоді дав записку і я прочитав: «Усе гаразд, приймаю чудове повідомлення». У мене закалатало серце; я з нетерпінням ждав, поки він допише ті кілька слів, що врятують нас. Нарешті цей дар небес у мене.

Передавала Касабланка, звідки ми вилетіли вчора ввечері. Повідомлення десь затрималось і несподівано знайшло нас за дві тисячі кілометрів, коли ми блукали десь над морем, між хмарами і туманом. То була радіограма від державного представника в аеропорту Касабланка. Я прочитав: «Пане де Сент-Екзюпері, я змушений просити Париж покарати вас, оскільки, вилітаючи з Касабланки, ви зробили розворот надто близько від ангарів». Це правда, я зробив розворот надто близько від ангарів. Правда й те, що цей чоловік сердився на нас з обов'язку служби. І в конторі аеропорту я покірно сприйняв би його докір. Але він догнав нас там, де всякий докір був недоречний. Серед цих нечисленних зірок, у густому тумані, над морем, що дихало небезпекою, він прозвучав просто дико. В наших руках була наша доля і доля пошти, літака; нам нелегко було залишитися в живих, а цей чоловік зганяв на нас свою дріб'язкову злість. А проте, ми з Нері зовсім не гнівалися, навпаки, обидва раптом повеселішали. Він допоміг нам зробили відкриття: тут ми самі собі хазяї. Невже цей капрал не помітив по наших нашивках, що ми вже капітани? Він