Артур Конан Дойль - Архів Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль

вже вона чогось не знає... Проте нехай говорить сама. Я вийшов на неї, містере Холмсе, через годину після того, як одержав ваш лист.

- Мене легко знайти,- сказала молода жінка.- Шукайте в Лондонському Пеклі. Та сама адреса, що в Кабанчика-Шинвела. Ми з Кабанчиком - давні друзі. Але хай йому грець! Тут є один чоловік, що сидів би зараз у страшнішому пеклі, ніж ми, якби в світі була правда! Це той, за яким ви полюєте, містере Холмсе.

Холмс усміхнувся.

- Здається, ви бажаєте нам успіху, міс Вінтер.

- Якщо вам потрібна допомога, щоб запроторити його куди слід, то я вся ваша, від хвоста до голови,- мовила наша гостя. На її блідому рішучому обличчі, у вогненних очах спалахнула така лють, яку я рідко бачив у жінок і жодного разу - в чоловіків.

- Вам нема чого лізти в моє минуле, містере Холмсе. Воно тут ні до чого. Це Адельберт Ґрюнер перетворив мене на те, чим я стала. Якби я могла скинути його! - Вона розлючено хапала руками повітря.- О, якби я могла скинути його в те провалля, куди він сам скинув стільки людей!

- Ви знаєте, про що йдеться?

- Кабанчик-Шинвел розповідав мені. Ґрюнер упадає за черговою бідолашною дурепою: цього разу йому забаглося женитись. Ви хочете цьому зашкодити. Напевно, ви добре знаєте цього люципера, щоб будь-яку порядну дівчину відвернути од нього.

- Вона закохана до нестями. Чула про нього все, але марно.

- А про вбивство чула?

- Так.

- Боже мій, ото нерви!

- Вона вважає, що все це наклепи.

- Хіба ви не можете покласти перед її нерозумні очі докази?

- Так, а ви допоможете нам?

- А хіба я сама не доказ? Варто мені з’явитись до неї та розповісти, як він мене спокушав...

- А ви погодилися б?

- Чи погодилася б? Авжеж, погодилася б!

- Що ж, спробувати варто. Але він уже розповів їй про більшість своїх гріхів і його пробачили. Як на мене, вона не схоче більше повертатися до цього питання.

- Щоб я так жила, коли він усе розповів їй,- мовила міс Вінтер.- Крім того гучного вбивства, я чула ще про одне чи два. Бува, розповідає про когось отим своїм шовковим голосом, а потім витріщиться на мене й каже: «За місяць він помер». І то були не пустопорожні слова. Проте я мало на це зважала, бо кохала його. Мені було байдуже, що він там виробляє,- точнісінько, як цій бідолашній дурепі! Лише одна річ приголомшила мене. Атож, хай йому грець! Якби не цей його отруйний, брехливий язик, що може все пояснити і всіх заспокоїти, я пішла б від нього того самого вечора. Він має альбом - велику книгу з замочком, у брунатній палітурці з золотим гербом. Напевно, був тоді п’яненький, інакше нізащо не показав би його мені.

- Що ж то за альбом?

- Ото я й кажу вам, містере Холмсе: той чоловік колекціонує жінок, як дехто колекціонує метеликів, і вихваляється своїми втіхами. В тому альбомі є все. Фотографії, імена, прикмети - все, що завгодно. То звіряча, нелюдська книга, бо жодна людина - хай навіть яка жорстока - не склала б такої книги. Але все-таки то альбом Адельберта Ґрюнера. «Душі, які я згубив»,- от що він міг би написати на палітурці, якби схотів. Та не буде вам користі з того альбому, а коли буде, то ви його й не дістанете.

- Де ж він?

- Звідкіля я знаю, де він тепер? Я покинула Адельберта понад рік тому. Я знала, де він зберігав його тоді. Проте це бувалий, манірний котяра, до того ж у багатьох речах. Отож альбом, мабуть, і досі лежить у потаємному закутку його старого бюро в кабінеті. Ви знаєте його дім?

- Я був у нього в кабінеті,- мовив Холмс.

- Он як? То ви не гаяли часу, якщо взялися до роботи сьогодні вранці. Тепер мій дорогенький Адельберт, напевно, зустріне гідного супротивника. В його кабінеті китайський посуд,- там стоїть велика гірка між вікнами,- а позаду письмового стола дверцята до маленької комірчини. Там він зберігає папери і всілякі дрібниці.

- І не боїться грабіжників?

- Адельберт не з боягузів. Найзапекліший ворог не скаже про нього таке. Він уміє себе боронити. Вночі будинок стережуть. Та й яка користь грабіжникові лізти туди - хіба щоб поцупити той чудернацький посуд?

- Марна справа,- мовив Шинвел Джонсон незаперечним тоном знавця.- Жоден перекупник не візьме краму, якого не можна зіпхнути чи перепродати.

- Отож,- відповів Холмс.- Гаразд, міс Вінтер. Може, ви завітаєте до мене завтра о п’ятій вечора? А я тим часом поміркую, чи можна скористатись вашою пропозицією і влаштувати особисту зустріч із тією леді. Дуже вдячний вам за вашу допомогу. Нема потреби казати, що мої клієнти не скупитимуться...

- Не треба, містере Холмсе! - вигукнула молода жінка.- Мені не треба грошей. Киньте того чоловіка в багно, дайте мені втоптати туди його кляту пику,- ото і все. Така моя ціна. Я буду у вас завтра чи якогось іншого дня, поки ви його пильнуєте. Кабанчик завжди скаже вам, де мене шукати.

Я побачив Холмса аж наступного вечора, за обідом у нашому ресторанчику на Стренді. Він лише знизав плечима, коли я спитав, чи вдалася йому зустріч. Лише згодом він розповів про свою пригоду, яку я перекажу тут дещо на свій лад. Його чітке, сухе повідомлення слід трохи пом’якшити й передати простішими словами.

- Щодо зустрічі не було жодних труднощів,- розпочав Холмс,- бо дівчина просто-таки скорилася батькові, немов винагороджуючи його за свою вперту неслухняність стосовно шлюбу. Генерал зателефонував мені, що все готово, полум’яна міс Вінтер з’явилася в призначений час, і о пів на шосту ми вийшли з кеба біля будинку 104 на площі Берклі, де мешкає старий вояк,- ви знаєте ці бридкі сірі лондонські замки, поряд із якими церква виглядає розцяцькованою будівлею. Лакей провів нас до великої вітальні з жовтими шторами, де на нас чекала леді - удавано-соромлива, бліда, мовчазна, непохитна й далека, мов сніговик на схилі гори.

Не знаю до ладу, як вам її описати, Ватсоне. Може, ви ще побачитеся