Артур Конан Дойль - Архів Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль

спостережливість і кмітливість робили його чи не найкращим агентом. До нього Шерлок Холмс і мав намір звернутися.

Я не міг простежити за всім, що застосував мій друг, бо був заклопотаний своєю практикою, але цього ж вечора, як ми й домовились, зустрівся з ним у Сімпсона; сидячи за маленьким столиком біля вікна й поглядаючи на Стренд, де вирувало життя, Холмс розповів мені дещо з того, що сталося цього дня.

- Джонсон вибрався на полювання,- мовив він.- Може, йому пощастить дещо розкопати в найпотаємніших куточках злочинного світу, бо якщо ми пильнуємо баронові таємниці, то їх слід шукати там, серед чорного коріння всіх злочинів.

- Але коли ця леді не хоче прислухатись до відомих фактів, то невже нові відкриття відвернуть її увагу від задуманого?

- Хто знає, Ватсоне? Жіночі серце та розум - незбагненні речі для чоловіків. Вони можуть сприйняти й пояснити вбивство, але дрібний грішок примушує їх страждати. Як зауважив у розмові зі мною барон Ґрюнер...

- Зауважив у розмові з вами?!

- Так, про всяк випадок я не оголошував вам своїх намірів. Що ж, Ватсоне, я люблю брати свого супротивника за барки, зустрічатися з ним віч-на-віч, визначати, з якого тіста він зліплений. Я дав Джонсонові вказівки, найняв кеб, поїхав до Кінґстона й застав барона в доброму гуморі.

- Він упізнав вас?

- Тут не було нічого складного, бо я просто послав йому візитну картку. Це чудовий супротивник, холодний мов крига, з шовковим, заворожливим голосом, як у ваших лікарів-консультантів, і отруйний, мов кобра. Це справжнісінький джентльмен злочинного світу, що ненароком пропонує вам чашечку чаю після обіду, а ви відчуваєте за цим смертельну лють. Ні, я радий, що звернув увагу на барона Адельберта Ґрюнера.

- То ви кажете, він був привітним з вами?

- Наче кіт, що побачив мишу й замурчав, зачувши здобич. Лагідність таких людей згубніша за якнайбрутальнішу жорстокість. Уже саме його привітання було промовисте. «Я так і думав, містере Холмсе, що рано чи пізно побачу вас,- сказав він.- Вас, безперечно, найняв генерал де Мервіль, щоб зашкодити моєму шлюбу з його дочкою Вайолет. Так чи ні?»

Я промовчав.

«Любий друже,- мовив він,- ви лише заплямуєте цим свою гучну славу. В цій справі вам успіху не здобути. Робота невдячна й до того ж небезпечна. Дозвольте дати вам добру пораду: негайно облиште її».

«Дивна річ,- відповів я,- саме таку пораду я хотів дати вам. Я шаную ваш розум, бароне, й моє шанування не змінилося після того, як я трохи познайомився з вами. Поговорімо, як чоловік із чоловіком. Ніхто не ворушитиме вашого минулого й не завдаватиме вам прикрощів. З усім цим покінчено, й пливіть собі тихою водою. Але якщо ви наполягатимете на шлюбі, то наживете собі багато могутніх ворогів. Вони не облишать вас доти, доки англійська земля не горітиме у вас під ногами. Чи варта справа заходу? Набагато мудріше було б розлучитися з леді. Коли вона довідається про деякі подробиці з вашого минулого, навряд чи вам буде приємно».

Цей барон носить короткі підфарбовані вусики, що стирчать у нього, наче в комахи. Вони ледь пересмикувались, коли він мене слухав. Нарешті його прорвало тихим ввічливим сміхом.

«Пробачте мені ці веселощі, містере Холмсе,- мовив він,- але це справді смішно - спостерігати, як ви сідаєте грати, не маючи жодної карти. Не думаю, що хто-небудь міг би зробити це краще за вас, але все-таки це видовище надто жалюгідне. У вас немає жодного козиря, містере Холмсе, ані найменшого».

«Ви так гадаєте?»

«Я знаю це. Дозвольте мені пояснити вам усе, бо мої карти такі сильні, що я наважусь відкрити їх. Я мав щастя домогтися пристрасного кохання цієї леді. Вона покохала мене, незважаючи на те, що я розповів їй про всі перипетії з мого життя. До того ж я попередив її, що до неї приходитимуть підступні недоброзичливці,- ви, сподіваюся, впізнали себе? - і знову розповідатимуть їй про всі оті речі. Я попередив її, як із ними слід поводитись. Ви чули про гіпнотичне навіювання, містере Холмсе? Що ж, маєте змогу побачити, як воно діє, бо людина сильної вдачі вміє користуватися гіпнозом, до того ж без усіляких там вимахувань руками чи інших витівок. Леді готова до ваших відвідин і, безперечно, прийме вас, бо вона покірна батьковій волі в усьому, крім однієї дрібниці».

Отак, Ватсоне. Розмовляти, здавалося, більше не було про що, тож я рушив до виходу з усією своєю холодною байдужістю, на яку лише здатен. Але тільки-но я вхопився за клямку, як він зупинив мене.

«До речі, містере Холмсе,- спитав він,- ви знали Ле Брюна, французького агента?»

«Так»,- відповів я.

«То ви знаєте, що з ним сталося?»

«Я чув, що його біля Монмартра побили якісь хулігани й він став калікою на все життя».

«Саме так, містере Холмсе. За дивним збігом, він рівно за тиждень до того почав цікавитись моїми справами. Не варто цього робити, містере Холмсе: це не приносить щастя. Дехто вже переконався в тому. Тож моє останнє слово: йдіть собі своєю дорогою, а мені залиште мою. Бувайте!»

Отаке-то, Ватсоне. Тепер ви знаєте вже все.

- Цей чолов’яга, як на мене, небезпечний.

- Надто небезпечний. На якогось хвалька я навіть не звернув би уваги, але барон - із тих людей, які кажуть далеко не все, що мають на думці.

- То невже вам неодмінно треба втручатися? Що з того, що він одружиться з дівчиною?

- Це надто важливо, якщо згадати, що він, безперечно, вбив свою першу дружину. Та ще й клієнт! Гаразд, гаразд, не будемо сперечатись. Допивайте краще каву та їдьмо зі мною: наш веселий Шинвел давно вже чекає на нас.

Ми справді застали його в себе: то був високий, кремезний, червонощокий, хворобливий чоловік із парою жвавих чорних очей, що виказували його надзвичайно хитрий розум. Здавалося, що він почувається королем у власному королівстві; поруч із ним на канапі сиділа одна його вихованка - худорлява, запальна молода жінка з блідим настороженим обличчям - ще гарним, але вже зів’ялим від гіркоти й гріха: тяжкі роки залишили на ньому свій помітний слід.

- Це міс Кіті Вінтер,- мовив Шинвел Джонсон, зробивши помах грубою рукою в її бік.- Якщо