Ігор Маркович Росоховатський - Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський

— Місцевий фюрер, — сказав він товаришам.

— Зверніть увагу на цю цитату. — Філософ, ставши навшпиньки, пальцем дотягнувся до однієї з табличок. Вона повчала: “Зупинись, подорожній, і озирнися: чи не зайшов ти надто далеко? Чи не залишилось позаду те, що ти шукаєш попереду?”

Біля стрілки, викладеної мозаїкою, світився напис: “До музею історії”.

Земляни ввійшли в простору залу з мерехтливими стінами. Навстріч, привітно усміхаючись, простував благодатець, що виявився екскурсоводом. Як і його співвітчизники, він зовсім не здивувався, що перед ним — люди з іншої планети.

— Ми хотіли б детальніше довідатися про Великого Імпульсатора, — мовив Командир.

— Прошу, — сказав екскурсовод і натиснув на педаль біля стіни.

Стіна спалахнула райдужними барвами. Перед землянами з’явився майдан, на якому зібралося кілька тисяч благодатців. Перед ними з трибуни виступав низенький благодатець з владним обличчям. Уважніше придивившись, земляни впізнали в ньому Великого Імпульсатора, якого щойно бачили на портретах у вестибюлі. Тільки не підмальованого пензлем маляра.

— Великий день настав! — горлав Імпульсатор. — Ми досягли вищого щабля процвітання. Ми накопичили безліч благ. Єдине, чого нам бракує, це знань. Але, як твердять деякі вчені, нам завжди їх не вистачає.

Проте й тут знайшовся вихід. Наші вчені вже давно розшифрували код спадковості й навчилися змінювати спадкову речовину. А я дав цьому відкриттю практичне застосування. Мені вдалося переконати всіх, опріч кількох відщепенців і скептиків, і ми дійшли спільного рішення. Відтепер ніхто не буде накопичувати знання по крихтах. Кожен одержить їх так само, як і інстинкти, — через спадковість, разом із спадковою речовиною. Нікому не треба буде сушити собі голову над вибором професії й місця в житті — його шлях буде наперед визначений і зумовлений. А паша цивілізація одержить Великий імпульс і ще далі просунеться вперед.

З натовпу вийшов благодатець, і повернувшись до своїх товаришів, закричав:

— Не погоджуйтесь на Великий імпульс, якщо не хочете загинути. Пам’ять не безмежна. Через кілька поколінь вона заповниться вкрай і перестане приймати нові знання. Розвиток цивілізації уповільниться й зупиниться. А це — смерть!..

— Чуєте?! — істерично перепинив його Імпульсатор. — Він загрожує нам смертю. Як же ми відповімо на цю зухвалість?

З-за його спини гримнув постріл. Неслухнянець упав.

— Народ сам розпорядився його долею! — вигукнув Імпульсатор.

Натовп мовчав…

Філософ сказав Командирові:

— Аналізатор мав рацію: тут немає розумних істот. Ми прилетіли на планету, заселену біологічними автоматами.

— Ось до чого довів Великий імпульс, — мовив Командир і пішов разом із товаришами із зали.

На вулиці вони зустріли Філософа, який розмовляв із благодатцем.

— Прощавай, хлопче, — розчаровано сказав йому землянин.

— Доброго дня, радий бачити вас здоровим, — привітно усміхаючись, одказав благодатець.

Філософ зупинився приголомшений. Командир торкнув його за руку.

— Ходімо.

…Того ж дня корабель стартував з Благодатної. За планом ми повинні були відвідати ще дві планети сузір’я, але команда дуже втомилась, і ми вирішили повернутися додому.

Космонавти працювали напружено, майже не розмовляли один з одним. Усі згодилися на подвійне перевантаження, аби лише швидше розігнати корабель на еліптичній орбіті.

Бачу їхні обличчя — такі різні навіть зараз, коли всі вони однаково заклопотані. Прикусив губу Радист, низько згорбився над пультом Кібернетик, в очах Водія всюдихода — виклик і відчай, а погляд Філософа — спустошений і непорушний. Ці люди мені ближчі від найближчих родичів, вони — мовби частина мене самого: щезни вони зараз — і моє життя втратить усякий сенс. Що я можу зробити для них?

Мій погляд привертають оглядові телеекрани.

Я вмикаю кіноплівку, призначену для контактів із розумними істотами, і коли на екрані бачу зображення Сонячної системи, зупиняю кадр:

— Дивіться!

Вони поглянули на екран, туди, де на периферичній орбіті зблискувала крихітна зелена зірочка, яка називається Землею. Я бачу, як світлішають їхні обличчя…

…Вчитель замовк.

— Значить, вони так і не врятували мешканців Благодатної? Не відродили цивілізацію? — запитала Нетерпляча дівчинка.

— Чому вони не сповістили космічні рятувальні станції? — здивувався Розсудливий хлопчик. — Адже навіть після вибуху в сузір’ї Кассіопеї не всі Співдружності розумних загинули. Ви й самі не раз казали…

Вчитель дивився на збуджені обличчя дітей. Так, вони добре запам’ятали все, чого він їх навчав. І він мовив:

— Я казав правду: розум може перемогти будь-яку небезпеку… — Він трохи помовчав, щоб дати їм час краще запам’ятати те, що він скаже, й закінчив: — Якщо він своєчасно знатиме про неї, якщо зможе її завбачити…

(Із відповідей Великої обчислювальної машини Академії наук)

— Людина — істота. В граматиці вона стосовно до себе ставить питання “хто”, не “що”? Тим-то питання поставлено мені неправильно. Треба сказати не “що таке людина?”, а “хто така людина?”

Людина як особистість складається з парадоксів. Хоч скільки б мала всього вона, їй усе мало. Це й погано, й добре. Погано тому, що вона іноді робить непродумані вчинки. Добре тому, що вона не зупиняється на досягнутому. Саме це і є головним чинником розвитку людства.

Людина не може визначити, до чого вона прагне, що невтомно шукає, що виховує в собі і своїх дітях. Вона називає це різними словами, але врешті-решт вона прагне до єдиного, чого мені як машині не збагнути: вона прагне людяності.

Нема нічого відраднішого для мене, як моя залежність од людини, бо воістину нема меж її могуті.