Елен Тен - Сила пристрасті

Була субота. У місті проходив мистецький фестиваль. Ми планували зібратися в центрі невеличкою компанією. Там мав бути й Ігор.

В обід, повернувшись додому із сукнею, я застала вдома заплакану Катерину. Вона таємно від батьків їздила на день відкритих дверей до театрального училища. Повернулася звідти не в найкращому гуморі.

– Знаєш, я розбалакалася з деким із дівчат, – розвернувшись обличчям до стіни, сказала вона. – Вони з дитинства навчаються у театральних студіях, знімаються в рекламі і кліпах. Дехто навіть має ролі в кіно. У багатьох є репетитори – викладачі акторської майстерності. А я хто? Самоучка. Готуюся вдома перед дзеркалом.

– То й що? Не будь дурненькою. Це твоя мрія.

– Тобі легко казати, – огризнулася вона. – Маєш більше шансів. Тобі треба завоювати любов лише однієї людини. А мені – мільйонів.

З Катериною того вечора практично неможливо було розмовляти. Я зібралася без сторонньої допомоги. Як уміла, нафарбувалася і зробила собі зачіску. Кузина зібралася майже по-військовому: за п’ятнадцять хвилин. Білий топ, білі бриджі й білі босоніжки – її найкращі друзі.

Побачивши мене в сукні, задоволено кивнула: «Гарна, гарна. Тримайтеся, пане І.»

Я хотіла з ним зустрітися. І боялася цієї зустрічі. Уперше скинувши образ пацанки, я мала постати перед його очима жіночнішою, дорослою. Що скаже Ігор? Як подивиться? Це навіть важливіше.

Домовилися зустрітись на площі Ринок, біля лавочки закоханих. Ми з Катериною прийшли першими. За кілька хвилин нагодилися її подружки. Вони теж не оминули спортивного стилю. Мені навіть стало ніяково за недоречну святковість вбрання.

У нашому маленькому провінційному містечку все інакше. До свята міста, єдиної гучної події року, там особливе ставлення. У післяобідню пору центральна площа оживає, перетворюючись на метушливий вулик. На якийсь час вулиці стають подіумами, на яких жінки демонструють своє найкраще вбрання, придбане зазвичай саме для цієї нагоди. Такий собі містечковий Каннський фестиваль або церемонія вручення Оскара, де головне – «засвітитися», обмінятися останніми плітками, побачити знайомих і показати, що у тебе все о’кей.

Ігор прийшов останнім. Вітаючись, поцілував кожну із дівчат у щічку.

– Привіт! Ви сьогодні красуні.

Ми хором подякували. Мої щоки почервоніли. Так хотілося отримати від Ігоря особистий комплімент. Щоб він належав тільки мені.

Було помітно, що Ігор ніяковіє в суто дівочому товаристві. Шукаючи чоловічої підтримки, він запитав у Катерини, чи прийдуть ті її приятелі з літнього табору.

Кузина відповіла щось невизначене, після чого потягнула подружок до яток із сувенірами. Здається, зробила це зумисне, щоб лишити нас з Ігорем наодинці. Я її страшенно за це ненавиділа. Намагаючись не зустрічатися з ним поглядом, силкувалася сказати щось розумне. Заповнити незручну паузу хоч якимось змістом. Після банальних фраз про гарну погоду я набралася сміливості і запитала:

– То куди ми підемо спочатку?

– Поки нікуди, – дивлячись на годинник, відповів він. – Зачекаємо на мою дівчину. Вона зараз підійде. А далі вже вирішимо. Добре?

– Добре, – посміхнулась я. Якби ви тільки знали, чого мені коштувала та посмішка. Світ ніби похитнувся і тепер кружляв навколо мене, змішуючи кольори, спотворюючи звуки. – Піду покличу дівчат.

Мені було байдуже, куди йти. Але я мала негайно зникнути. Не могла стояти і чекати з ним на ту його дівчину.

Я не пішла до Катерини. Розвернувшись, попрямувала в зовсім інший бік. Продираючись крізь натовп, кілька разів зіштовхувалась із перехожими, серед яких був і маленький хлопчик з букетом повітряних кульок. Перед очима все пливло від сліз. Оточуючі перетворювались на дивні, а подекуди навіть відразливі тіні.

Я сподівалася заховатися серед людей. Але іноді дечого просто не уникнути. Вони йшли мені назустріч. Ігор і його дівчина – білявка модельної зовнішності в коротенькій кремовій сукні. Його рука лежала на її талії. Вона шепотіла щось йому на вухо, загадково посміхаючись.

Вони наближалися. Один крок, два, три… Мої ноги ставали ватяними. Було страшно спіткнутися, впасти, осоромившись перед цією щасливою парою. Коли ми порівнялися, Ігор безтурботно посміхнувся. Я відповіла тим же. І майже побігла до автобусної зупинки.

На щастя, удома нікого не було. У туалеті я повитягала з волосся шпильки, зруйнувала свою зачіску. Довго й ретельно змивала з обличчя косметику. Ніби це могло допомогти стерти з пам’яті сьогоднішній день.

Мобільний в сумці розривався від дзвінків.

– Куди ти зникла? – кричала у слухавку Катерина. – Ти зараз де?

– Я вдома. Вибач, що не попередила. У мене розболілася голова. А батарея на телефоні сіла.

– Навіщо ж тікати? – усе ще сердилась вона. – Ми б тебе провели. Тут однаково неймовірно нудно. Замануха для туристів.

– Не хотілося заважати. Розважайтеся, – я збиралася попрощатися, але все ж сказала: – Пам’ятаєш нашу вранішню розмову? Про мрію. Так от, у тебе більше шансів.

Дівчина, з якою я того вечора бачила Ігоря, – Віта. Увесь вільний час вони проводили разом, зростаючись душами, перетворюючись на єдиний організм. Монстра з одним серцем.

А сукня залишилась у мене. Забувши про строки, я не встигла її повернути. А Катерина чогось там наговорила моїй мамі. Вона її купила. Мені в подарунок. З перспективою на випускний вечір.

Ми з кузиною завжди були занадто різні. Але це не заважало нам одна одну відчувати. Лише Катерина бачила, що зі мною діється щось погане. Намагалася підбадьорити. Іноді дуже кумедно: «Та Вітка – швабра. Немає в ній нічого такого. Не розумію, як він на неї запав». Або: «Ну навіщо тобі той старий зануда? Тобі лише п’ятнадцять. Знайдеш собі нормального хлопця. І навіть не згадаєш про ту бздуру».

Веселі то були дні. Катерина бездоганно зіграла перед матір’ю роль слухняної донечки. Тітка Надія до останнього вірила, що випускниця складає іспити на омріяний і обговорений економічний факультет, що вона контролює ситуацію. «З Катерини справді вийде чудова акторка», – думала я. Зізнання дівчини в тому, що вона пройшла відбір до театрального училища, стало для її матері справжнім вибухом.

У ті дні мені теж доводилося трохи грати. Веселу і безтурботну дівчину перед Ігорем. Я заприсяглася, що ніколи нічого йому не скажу, не зізнаюся у своєму непотрібному коханні. І ретельно дотримувалась даної собі клятви.

– То яку надягаєш? – перехилилася через моє плече кузина.

– Мабуть, блакитну.

Від ранку йде дощ. «На щастя», – запевняє по телефону тітку Софію тітка Надія. Навколо метушня, яка ось-ось загрожує перерости у хаос в межах однієї виокремленої квартири. Я стою біля заплаканого вікна, за яким розпливаються обриси старовинних будинків. Зібрана, але не готова.

Із перукарні повернулася Катруся. Облаяла погоду і незграбну майстриню, яка зіпсувала їй манікюр.

– Знаєш, я бачила зранку