Елен Тен - Сила пристрасті

Ігоря. Він забирав у флориста квіти. Букет, скажу тобі, нічогенький. Але там забагато зелені. Побачиш…

– Мабуть, нареченій пасує зелене.

– Ігор вихвалявся, що Вітусі підвищили зарплатню. За ті лекції англійською вона гарно має.

– Папужка Олега теж знає кілька англійських слів, – спересердя кинула я, щоб нарешті припинити цю розмову.

Кузина пирснула зі сміху. Показала «клас», зауваживши: «Мені подобається твій сьогоднішній настрій». На певний час вона зникла у ванній кімнаті, де поправила косметику і надягла прикраси – тендітну й оригінальну біжутерію, що її купила у крамничці на Староєврейській.

Сказавши, що я схожа на домовичка, вона перефарбувала мої вії і увиразнила з допомогою олівця вуста. Зазвичай я не люблю, коли моїм макіяжем займаються сторонні, але сьогодні не мала ні сили, ані бажання сперечатися. Єдине, чого я не дозволила їй торкатися, так це своєї зачіски. Кузина хотіла підняти моє волосся вгору і заколоти, а я активно проти цього протестувала. Днями, попри заборону мами, я зробила амбре, перефарбувавши кінчики у темно-рожевий. Правда, в перукарні трохи перетримали фарбу і колір більше скидався на фіолетовий. Саме під мій настрій. Зараз мені насправді все «фіолетово».

– Я знову не виспалася, – позіхнувши, поскаржилась Катерина. – Мене дістають дивні сни. Про бабусю. Я бачу її будинок, сушені трави і чорний зошит, у якому написані чудернацькі вірші. Ти тільки уяви: одного разу ми з нею уві сні чаклували. Вона пробурмотіла щось незрозуміле – і день змінився ніччю. А потім я проказала якусь абракадабру. І почався град, – лунко засміялася вона. – Коли прокидаюся, мені болять суглоби. Наче по мені походили. А іноді здається, що вона мене кличе.

– Весело.

– Не те слово, – Катерина зобразила кумедну пичку. – Про бабу Марину різне говорять. Ти ж знаєш.

– То все дурниці, – рішуче заперечила я. – Вона просто розуміється на травах. Багатьох вилікувала. Але ніяка бабуся не відьма. Якби була відьмою, хіба мала б таке собаче життя?

– Мабуть, – Катерина зіщулилась. – Ті сни мене лякають. Я хочу, щоб вони припинилися.

* * *

На початку тижня Віта з Ігорем зареєстрували свій шлюб. Скромно, без зайвого пафосу. На церемонії були присутні лише найрідніші. Основне святкування мало відбутися в день вінчання.

Я успішно уникла присутності при викупі нареченої та інших весільних звичаях, зголосившись відвезти до ресторану повітряні кульки. А потім залишилася допомагати дівчатам прикрашати залу.

Мати Віти звернулась до фірми, яка професійно займається підготовкою весіль. Елегантно прикрашений зал, вишукано сервіровані столи. Усе ідеально поєднувалось, гармоніювало за кольором та стилем. Дівчина-дизайнер перелякано дивилася на різнобарвні повітряні кульки, які замовила тітка Софія.

Про те замовлення давно забули. Нова родичка Софії перебрала на себе більшість організаційних моментів, змусивши матір Ігоря почуватися бідною родичкою. А тепер ще ці повітряні кульки. Який моветон. З нею зв’язалися телефоном, і вона люб’язно дозволила нам почепити кульки там, де заманеться. Здогадуюся, що дизайнер отримала додаткові вказівки, бо пильно за нами стежила, час від часу роблячи зауваження: «тут не пасує за відтінком», «там надто захаращено», «тут виходить недоречний еротизм». Урешті ми з дівчатами впорались із завданням, але не мали певності, що після того, як ми підемо, кульки не зникнуть.

Я б із задоволенням залишилась у ресторані, щоб пересидіти церемонію. І постерегти кульки. Але мобільний розривався від маминих дзвінків. Після тривалих вмовлянь довелося здатися: «Мам, я приїду одразу до церкви».

Віта – католичка. Аби догодити дружині, Ігор долучився до її конфесії. І тепер я стою на мокрій бруківці перед Ельжбеткою, чекаючи, доки моє місце сили перетвориться на закуток відчаю та самотності.

Вони приїхали на білосніжному лімузині. Ігор у строгому чорному костюмі, з волоссям, ретельно прилизаним гелем, виглядав настільки іншим, що я не одразу його впізнала. А Віта сяяла. Я навіть не уявляла, що вона так гарно виглядатиме. Сукня кольору айворі з корсетом і тонким мереживом, вдало підібрані аксесуари. Оригінальна зачіска – елегантна коса, заплетена тугим колоском на правий бік. Серпанок прикріпили до волосся маленьким симпатичним капелюшком. Сьогодні вона мала все. Справжня володарка всесвіту. На ній сукня кольору, про який я завжди мріяла. З нею чоловік, якого я хотіла бачити своїм.

Ігор тримав наречену за руку і щасливо усміхався. Ті усмішки змушували мене відводити очі. Роздивлятися гостей, величні стіни собору. Маленька дівчинка в пишній рожевій суконьці тримала в руках кошик з пелюстками троянд. Кумедне дівча крутилося дзиґою, бавлячись довгою білою шаллю, яку накинули їй на плечі батьки.

Так невчасно пригадалося власне дитинство. Будучи «шмакодявкою», я замотувалась у прозору фіранку і грала роль нареченої. Моїм незмінним нареченим був Ігор. Розповідаючи усім про наше з ним майбутнє весілля, я допитувалась у матері, яку кімнату та виділить молодому подружжю.

– Як тобі Вітка? – наблизившись, притримала мене за лікоть Катерина.

– Гарна.

– Цікаво, чому вони так поспішали з тим весіллям. Думаєш, вона залетіла?

– Не знаю.

Кузина може базікати що завгодно. Розводитись про неприязнь до Віти. Але сьогодні на ній стрічка почесного свідка. Ігор запросив її та свого колишнього однокласника стати другою парою свідків. А Катерина не змогла або не схотіла відмовитись…

Нас із кузиною підхопив нестримний людський потік, потягнув у напрямку храму. Я вперше піднялася тими сходами, пройшла крізь старовинні масивні двері. Приміщення не розчарувало. Світлий простір, непоказна велич. Хотілося роздивитися, відчути цю особливу атмосферу. Але біля вівтаря стояли вони. А я не мала бажання спостерігати, як на небесах реєструється їхній шлюб.

Круті ґвинтові сходи однієї з башт вивели мене на оглядовий майданчик. І нехай краєвид з Ельжбетки якоюсь мірою поступався краєвиду з ратуші і його псувала цибата телевежа, від побаченого перехоплювало подих.

Раптом на сходах почулися чиїсь кроки.

– Не плач, бо випадуть війки, – почула я засторогу, яку любила повторювати в моєму дитинстві мама. На мене, посміхаючись, дивився хлопець у джинсовому костюмі, якого я бачила вчора біля костелу.

– Я не плачу.

– То що ти тут робиш?

– А ти?

Він підняв угору фотоапарат.

– Я працюю. Фотографом. На цьому весіллі.

– То чому ти тут, а не там? – якомога уїдливіше поцікавилась я.

– Маю помічника.

– Чудово. – Я розвернулася, аби піти. Не мала зараз ані сил, ані бажання на порожні теревені.

– То що ти тут робила? – кинув він мені навздогін. – Нудьгувала чи ховалася?

Оминаючи його, я швидко попрямувала до сходів. Але прохід був занадто тісним, щоб пройти, заховавши погляд.

Я повернулася до храму саме вчасно, уникнувши церемонії вітання, коли гості по черзі підходять і цілують наречених у щоку. Вінчання завершилось. Молодята виходили з церкви. Я стала в