Елен Тен - Сила пристрасті

слова, мою улюблену), я ледь не зіштовхнулася з молодим чоловіком у вилинялому джинсовому костюмі, який тримав у руках професійний фотоапарат з великим об’єктивом. Він посміхнувся, відійшов.

– Любите неоготику?

– Ви фотограф? – розгубившись, я відповіла запитанням на запитання.

– Любитель.

– Любитель чого? – зірвалося з язика. За мить я вже шкодувала, що ляпнула таку дурничку. Нічого не можу із собою вдіяти. Коли нервуюся, плету казна-що.

Незнайомець зробив широкий реверанс.

– Мабуть, життя.

Дощі до Львова завжди приходять так неочікувано. Не знаю, де взялися ті темні хмари, але в жодному місті нашої країни я не бачила неба, яке би плакало з таким натхненням. Ледь добігла від зупинки до будинку, лишившись практично сухою. Непомітно пробралася в нашу з Катериною кімнату. Гостей вже не було, моєї сестри – також. Батьки розмовляли на кухні з тіткою Надією, Олег грав у вітальні в комп’ютерні ігри.

Уранці, як і заведено у Львові, нас розбудив насичений кавовий аромат. Тітка Надія за будь-яких обставин починала день із кави. Навіть незважаючи на поради лікарів, які переконували її в тому, що гіпертонія і кава – несумісні поняття.

Квартира швидко спорожніла. Батько поїхав навідати матір, бабусю Малинку. Маму з тіткою Надією повезла до центру тітка Софія. Вони взяли із собою Олега. Катерина пішла до Віти з Ігорем, які тепер, розписавшись, винаймали квартиру в одній із тих нудних суперсучасних новобудов. Я відмовилася з нею їхати, поскаржившись на головний біль.

Кузина скептично похитала головою:

– Якщо хочеш, то й далі від нього ховайся. Хіба ж від цього щось зміниться?

«Не зміниться», – лупало у скронях. Та що я могла вдіяти? Існують речі, сильніші за нас.

Точно не пам’ятаю, коли це почалося. Можливо, тоді, коли Ігор з матір’ю приїздили до нашого міста. У гості. І я, ледь навчившись ходити, вже не злазила з рук хлопця. Бігала за ним хвостиком. І варто було йому лише зазбиратися йти, чіплялася рученятами за ноги Ігоря і не відпускала. У рідних така поведінка дитини викликала лише усмішки. «Треба буде подарувати Тетянку вам або залишити Ігорка з нами», – підморгуючи тітці Софії, жартувала мама. Усі сміялися, окрім самого Ігоря, якому така ідея, очевидно, не надто подобалася.

Я не знаю, що спричинило цю хворобу. Коли вона задавнилась, перейшла у хронічну стадію? Іноді мені здається, що я любила його завжди. Народилася для того, щоб його любити.

Якось, коли ми вже були підлітками, Катерина жартома запитала у свого сусіда, чи хотів би він зустрічатися з дівчиною з найближчого оточення.

– Ні, – червоніючи, зам’явся Ігор. – Краще я знайду собі когось із міста.

– Я теж, – відказала я, відчуваючи, як у серце хтось увігнав шпильку. Маленьку, але таку гостру.

Тоді найбільшою перепоною між нами здавалася різниця у віці; що можу я, п’ятнадцятирічна школярка, запропонувати самостійному двадцятирічному хлопцеві, студенту? Нічого, окрім свого наївного дитячого кохання і безмежної відданості. Іноді мені дуже хотілося, щоб Ігор зупинився, перестав так швидко дорослішати, зачекав на мене.

Якийсь час я заливала нудьгу кавою (привезла із собою звичну – розчинну, зі скромним запахом і слабким тонізуючим ефектом). Будинок мовчав. Раніше, коли тут жила бабуся Малинка, я любила лишатися в квартирі сама. Блукати кімнатами, роздивлятися речі – все те, чого б не робила при сторонніх. Брати до рук порцелянові фігурки тендітних танцівниць, приміряти її золоті кульчики або пацьорки, як львівською говіркою називав намисто дід Степан.

Тітка Надія майже нічого не змінила в Малинчиній кімнаті. Хіба що пересунула від вікна ліжко (подалі від протягів). Бабуся забороняла міняти дерево на пластик: «Доки я жива, не дихатиму тією пластмасою». На стіні з’явився кольоровий перекидний календар, а вік килимка біля ліжка виказувала майже непорочна білизна.

Це те саме скрипуче ліжко, сідаючи на яке відчуваєш кожну пружинку. Щоб відчинити нижню шухляду столу, потрібно так само підтримувати рукою верхні. Там і досі лежать вирвані із зошитів чисті аркуші в клітинку, олівці зі зломленими грифелями. Під аркушами – прозорий целофановий пакет із чорно-білими світлинами. Старі фото міста, села Солонки, родини. Бабуся на ставку, дід під черешнею. Ось у нього на руках мій тато – маля у сповитку. На іншій він щасливо посміхається до моєї бабусі. Нахиляюся, щоб роздивитися прикрасу на її шиї. І спантеличено кліпаю очима. Жінка на знімку – не Малинка. Низенька, світловолоса. Можливо, то перша дружина дідуся, про яку в нашій родині майже не говорять.

Відкладаю фото, але за мить знову до нього повертаюся. Щось мене в ньому спантеличує, не дає спокою. Ніколи не думала, що дідусь, який носив мою бабцю ледь не на руках і без кінця повторював, що вона – його найбільший скарб, міг так посміхатися іншій жінці…

Ненавиджу спати вдень. Не знаю, як я закуняла. Але прокинулась із затерплим попереком і болем у скронях. Із кухні долинали голоси батьків.

– Вона хоч п’є ліки?

– Знову перейшла на ті свої трави, – зітхнув батько. – А сама ніяка. Ледь зводиться на ноги. Якби я знав, де ті рецепти, то сам би все купив. Вона їх заховала. Чи викинула. Знаєш, яка моя мати вперта.

– Їй би повернутися до міста. Надя би про неї дбала. А якби захотіла, ми б її забрали до себе. Я ж уже про це казала.

– Не хоче чути, – перебив маму тато. – Затялася: «Я все сама».

– Живе там одна, з ласки чужих людей, – із крана потекла вода, заважаючи почути деякі з їхніх слів. – Ніколи не думала, що вона повернеться туди після всіх тих пліток.

Поява Катерини не дозволила мені дослухати ту розмову. Кузина увімкнула праску, вийняла із шафи вбрання до завтрашнього свята – коротку червону сукню, розшиту на поясі камінцями.

Я розклала на канапі дві свої. До останнього не могла вирішити, в якій піду. Довга, ніжного рожевого кольору, надто вільна в талії. Мама намагалася її трохи підібрати, але тканина все одно не набирає належної форми. В іншій, світло-блакитній, мені трохи ліпше. Вона не надто довга, має тонкі бретельки і помірне декольте. Але це та сама сукня…

Якось я побачила її у вітрині львівської крамниці. І одразу «закохалася». Та, поглянувши на цінник, скисла. Звідки в мене, школярки, такі гроші? Сумління не дозволяло просити в батьків, яким і так важко зводити сімейні дебет з кредитом, такий дорогий подарунок.

Катерина бачила, що я залипла біля «вітрини». І спробувала допомогти. За щасливим збігом обставин продавчинею в тій крамниці працювала мати однієї з подружок моєї кузини. Я «орендувала» сукню на день.