Олександр Іванович Удовіченко - Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко

було нести охорону Педагогічного Музею, де відбувалися засідання Української Центральної Ради, та охорону інших державних установ. Муштрова підготовка цього Куреня була примітивна, а щодо бойової — то майже ніякої.

На бій проти червоної орди, на захист рідного Києва ці молоді герої відважно вирушили на фронт у напрямку на Бахмач. На станції Крути вони зайняли позиції. В глибокому снігу, при 15-ступневім морозі, у своїх легких шкільних шинелях залягли вони в лаву. Назустріч їм посунули лави московського війська до 3000 - 4000 бійців. Досвідчені бійці Червоної Армії, що пройшли школу великої війни, при допомозі кількох бронепотягів розпочали бій з юнаками. Тримаючи рушниці в замерзлих недосвідчених руках, ці діти зустріли ворога рясним вогнем. П'ять годин безперестанку Студентський Курінь стримував червоні лави, перебуваючи під градом куль та гранат. Багато з них полягло забитими, поранені без допомоги конали. Ніхто з них не думав покидати позиції й відступати. Лише справді молоді патріоти, перейняті щирою юнацькою любов'ю до Батьківщини, горді тої ролі, яка їм випала, могли продовжувати бій у таких обставинах. Ворог наблизився й побачив, які має перед собою сили. Підбадьорений своєю чисельною перевагою, він кинувся в атаку з криком “ура”. Стомлені юнаки відповіли: “Слава!”. Розігрався останній акт крутянської трагедії. Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Жодного полоненого ворог не взяв. З 200 юнаків лише кілька випадково врятувалися. Це сталося 29 січня 1918 року. Геройська боротьба Студентського Куреня під Крутами увійшла як золота сторінка в історію українського народу. Ця легендарна смерть української молоді показала, що воля українського народу до свого визволення є тверда, непереможна.

Отже, після загибелі Студентського Куреня і всієї Бахмацької групи війська Гайдамацький Кіш зайняв позицію біля станції Бобрик. Зв'язок з Києвом увірвався, та лише випадкові відомості свідчили, що Київ у руках комуністів. Обидві групи, Яготинська і Бахмацька, втратили свою базу — Київ. Ворог був не тільки спереду на фронті, але й в запіллі.

Становище обох груп стало надто важким. Ні на яку поміч вони не могли сподіватися. Майже 16 000 червоних бійців атакували ці групи українських військ, що мали в загальній кількості до 3000 бійців. Штаб Гайдамацького Коша, до якого фактично перейшло командування обома групами, мусив вирішити питання, як вийти з тої важкої ситуації, з того оточення. І штаб вирішує: обидві групи відтягнути з фронту, спільним ударом задавити повстання в Києві, після чого зустріти на Дніпрі Червону Армію, що наближалася під керуванням Муравйова. Здійснення такого плану вимагало твердої волі від командирів, рішучості, мужності, відваги з боку старшин і козаків.

З цією метою на станції Бобрик Симон Петлюра скликає нараду командирів окремих частин для того, щоб почути їх думки, перевірити настрій вояків. На цій нараді було висловлено різні думки, аж до припинення війни з червоною Москвою. Без сумніву, становище молодої нечисленної Української Армії було трагічним, але думку про припинення боротьби було не тільки категорично відкинуто, але й ухвалено: в першу чергу повернути назад на Київ, енергійно і швидко ліквідувати там повстання комуністів, а після того зустріти московську армію на лінії Дніпра.

Таке рішення відповідало й настроям козаків, особливо гайдамаків, які урочисто присягнули продовжувати боротьбу до кінця свого життя. В цей відповідальний момент величезну роль відіграв С. Петлюра, який своєю непереможною вірою в святість ідеї — визволення України — зумів ще більше зміцнити дух національної боротьби в козацьких серцях.

При 20-ступневім морозі на покритому снігом полі біля станції Бобрик, при світлі кількох вогнищ стали всі гайдамаки, щоб почути слово свого отамана. На східцях вагона з'явилася постать Симона Петлюри. Була 21-а година. “Струнко!” — залунала команда. В темряві ночі з рушницями в руках, освітлені полум'ям вогнищ, кількасот українських вояків стали “струнко”, ніби завмерли. Симон Петлюра промовляє до цих вояків. Малює їм небезпечну ситуацію і запитує: “Чи будемо продовжувати боротьбу, чи ні?” Не встиг він вимовити ці слова, як із сотень грудей вирвалося: “Хай живе самостійна Україна! На боротьбу! Вперед! Усі покладемо голови, але здобудемо волю своєму народові! Геть з Москвою! На Київ!.. На Київ!.. Хай живе Україна!”

З цього моменту аж до останнього пострілу, який пролунав з боку Української Армії 19-го листопада 1920 року, коли вона примушена була перейти через Збруч, ім'я Симона Петлюри нерозривно зв'язано з армією, з її збройними силами. Він став духовним її вождем.

Після рішення йти на Київ негайно приступили до його виконання. Лінія фронту проходила в 90 - 100 кілометрах від Києва. На перехід до міста Червона Армія потребувала не менш як 2 - 3 дні. За цей час українські військові відділи мусили задавити повстання в Києві. Аби затримати наступальний рух ворога, в багатьох місцях було висаджено в повітря залізничні шляхи, мости, водотяги та ін.

У той же день надвечір обидві групи, непомітно відірвавшись від ворога, вже були на станції Дарниця, а ранком розпочали наступ на Київ двома колонами — одна пішла через залізничний міст, а друга — через міст ланцюговий. Це було 2 лютого 1918 року.

Розділ 4
Бій за “Арсенал”. — Капітуляція оборонців “Арсеналу”. — Зайняття центру Києва. — Продовження боїв

Колона, що наступала через залізничний міст, — Юнацька Школа, полк Богдана Хмельницького та інші відділи — легко переправилася на правий берег Дніпра і швидко повела наступ на Печерськ. Другу колону — Гайдамацький Кіш, Січові Стрільці, полк Гетьмана Наливайка з іншими дрібними піхотними частинами, дві сотні кінноти, дві батареї (легка і гаубична) на чолі з Петлюрою — при спробі захопити міст з нальоту зустрів ворожий вогонь десятків кулеметів. Вона понесла втрати забитими та пораненими і мусила відійти на попередні позиції. Лише після кількагодинного бою, після гарматної підготовки українські частини кинулися в атаку, яка мала успіх. Надвечір піхота вже укріпилася на правому березі Дніпра, а біля 22-ї години зайняла Лавру (1).

Отже, українське військо поставлене йому перше бойове завдання виконало, хоч з великою втратою часу і людей.

Ніч у Лаврі була турботною. На Печорську було чути то рушничні, то кулеметні постріли. Встановити зв'язок з центром міста, де перебували всі державні