Ярослав Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера

зупиняючись серед двору. — Га? — долинуло з погреба. — Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, — повторив дідок, придивляючись до мене. — Підріс. — Аякже, підріс, — радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. — Ти ж його коли бачив, два роки тому? — Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи. — Та де там погладшав! Худющий, як і був. — Е, ні, який же він худющий. Опецькуватий… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло. — Та де ж потемніло? — од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене. — Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько! — Отож-бо й видно, що не Митько, — охоче погодився той. — А хто ж? — поспитав жваво. — Приятель його, Сергій. Разом приїхали. — А-а, — спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. — Я й дивлюсь — ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, — продовжував, вмощуючись на приступці ґанку. — Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, — Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою привіз розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: "Онучку мій рідний, як же давно не бачились". А він їй: "Обережно, — каже, — бабо, не чіпайте мого чемодана, бо в мене тут велосипед". Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і ходу з дворища. Дмитрівна в гвалт: "Куди ж ти?!" А він тільки рукою махнув: мовляв, одчепись. А години за дві приїхав і каже: "Це в мене тренування такі, точно за графіком". Значить, — пояснив уже від себе дід, — як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй куди очі бачать. Отаке! Ну а ви, — спитав, — теж на велосипедах ганять будете? — Ні, — промимрив я. — Нам треба колекцію збирати. — А-а, ну, збирайте. А захочете, то приходьте в гості. Я ваш, так би мовити, найближчий сусід. Отут же, за вашою хатою, і моя стоїть. Та Митько знає. А де ж він сам? — Зараз прибіжить. — Ну, то ще побачимося, — потюпав він до хвіртки. — Митю, — загукала бабуся. — Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? — посміхнулась до мене. — Ще й як, — кинувся до вмивальника Митько. *** — Ну, як там у вас, все гаразд удома? — цікавилась бабуся. — Угу, вше, — ствердно кивав головою Митько, запихаючись голубцем. — А як доїхали? — Добре, — одказував Митько, простягаючи руку до глечика з молоком. — То чому ж тато не повідомив? — допитувалась бабуся. — Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима. — Не знаю, — відповідав Митько, наливаючи собі киселю. — Ми й самі дивувалися. — Телеграми не дали, — не вгамовувалася старенька. — Телеграми! — скрикнув Митько. — Ну так, що ж тут дивного? — Телеграми! — мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько. — Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина! Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою поглянув на друга. — Ох, я ж розтелепа! — скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. — Ай-я-яй! Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім… — Забув про телеграму? — закінчила бабуся. — Еге ж? — Еге ж. — Ех ти, — провела рукою по Митьковій голові. — Наїлися? — Наїлися, спасибі, — дружно закивати ми. — А тепер куди? — Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку… — Ну, ідіть, ідіть. Таж на обід не запізніться. Розділ III Озеро. Змії люблять сіно. Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в'їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха. "От капосна", — думаю я собі, коли це: — Агов, Демидівно, — чийсь пронизливий голос. — Діждались-таки онучка? — Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм. — А де ж то вони, чи вже подалися кудись? — Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспати. — А он мій Василь теж городський, а ще зрання на свій велосипед — найшла чим хвалитись! — та гайда з двору. "Ага, так це баба того Василя, — подумав я. — Ану-ну", — і підскочив до вікна. Проте вікно виходило в город, і видно було лише картоплиння. Тоді я поторсав Митька за плече. — Вставай, Митю, он Василева баба прийшла. — Га? — сонно озвавсь той. — Баба прийшла Василева, отого велосипедиста. — Тю! То це треба мене будити, — позіхнув товариш. — Хай собі хоч сто баб, шо тобі до них? — Та нічого. Я думав, тобі цікаво буде. — Ціка-аво, — знов позіхнув товариш. — Що там цікавого? — І раптом, мов оце не він щойно ледь одірвався од подушки, скочив на ноги. — Ну, збирайся швидше. Бери морилку, я — сачки, та й підемо. — Зразу? — скрививсь я. — А чого відкладати? За три дні назбираємо, а там гуляй собі, скільки хочеш. — Ага, назбираєш за три дні. — Хіба це довго? Сачком — раз, в морилку — два, в коробку — три, шпилькою — чотири. От і все! — А курінь? — Так само собою. А куди ж ми, по-твоєму, йдемо? Туди! Обладнаємо курінь, а як залишиться час, то, може, щось і вловимо. — О, — полегшено зітхнув я. — Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал. — А як же інакше, а як же інакше, — виспівував Митько, заглядаючи в піч. — О, щось вариться. Чудово! — вибіг із хати. — Доброго ранку, бабуню, — чути було вже знадвору. — Погодуєте нас? І ось на столі парує молода картопля, притрушена кропом, і сало, і сметана, і кисле й солодке молоко… І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя. — А головне, — казав дорогою Митько, — ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: