Василь Павлович Бережний - Дiти одного Сонця, Василь Павлович Бережний

електрокарi. Та, власне, топ незграбило весь час не виходив йому з голови, з тiєї митi, коли вiн розглядав череп, маленький череп з великими очницями. Як то йому жилося на березi моря? Як вiн сприймав мiнливий свiт? Чи мислив хоч трохи? Авжеж. Череп був напакований нейронами надзвичайно щiльно, а великi очi вбирали широченну панораму. Великi i, звичайно, дуже випуклi... Та вiн же ось ними дивиться - сам Новик - аж дух захоплює! Далеко внизу котяться безконечнi хвилi золотого моря, а високо вгорi пливе золоте кружальце, i вiн, марсiанин, добре знає: хоч воно й невелике, те кружальце, а випиває море, i доки прилетять сюди дiти Голубої планети, навколо буде сама пустеля... О, щось з'явилося в небi, якась цяточка, бiльшає, зблискує... Космiчний корабель. Вiн добре знає: то летить експедицiя на Марс, там i вiн, Костянтин Новик, вiн знайде мої останки. Чиї "мої"? Та Новика ж, адже i я - Новик. Ми ж дiти одного Сонця, одного Сонця...

- О, холєра ясна, прибули!

Костянтин Федорович клiпнув - немає золотистого моря, i вiн уже не високий та дужий марсiанин, а знесилений, кволий чоловiк, який дивиться на свiт маленькими примруженими очима. До нього долинає шум i гам космодромного вокзалу, товаришi, пригинаючись, вибираються iз електрокара.

Радiснi обличчя, усмiшки, вигуки i навiть зойки.

Квiти... Якi ж вони яскравi, якi красивi земнi квiти!

I музика пiд голубим небом, i нiжний вiтерець...

А в Костянтина Федоровича стиснулось серце вiд передчуття якоїсь бiди. Скiльки тут людей юрмилось! А вiн вiдчував порожнечу. Що сталося? Певне, щось сталося: нема Олени...

Ще водив поглядом по юрбi, а груди холодила безнадiя, вже знав: її тут нема.

Ох, як запекло, защемiло серце! Перепочити б... Он там, де лава пiд стiною. На ногах нiби гирi, важко пересувати. А як же той марсiанус?..

Нарештi сiв, маленькими ковтками хапаючи повiтря, наче пив окрiп. Душно. Заросле обличчя зросилося потом. I чого той Микола галасує? У присмерку з'явилися якiсь тiнi.

- Пробач, Костю, що спiзнились. Михайло... Поки впорали малого...

Голос нiби Оленин... Так, так, це вони з Михайлом. А малий... Спiзнились... Нi, це вiн запiзнився... Тривожний скрик:

- Що з тобою, Костю? Ти занедужав?!

- Холєра ясна! Чоловiк непритомний, а вони з квiтами... Мерщiй, мерщiй, лiкарю!

Микола Рудий шарпнув йому сорочку, гудзики посипались додолу.

Чиїсь тремтливi пальцi торкалися його руки, а вiн уже стояв на березi золотистого марсiанського моря, високi дужi ноги омивало тепло, пiд округлим черепом без єдиного шва билася думка: "Звiдки цей колiр? Звiдки цей колiр?" I водночас вiн бачив, як там, на далекiй Землi, бiля нього пораються троє лiкарiв, чув невдоволене бурчання Миколи Рудого i Оленине схлипування:

- Спiзнились...

"Усi кудись спiзнюються, а Сонце випиває море, крiзь воду просвiчує пiсок - майбутня пустеля... Он чому колiр золо..."

Новик полегшено зiтхнув, i це було його останнє зiтхання.