Василь Павлович Бережний - Дiти одного Сонця, Василь Павлович Бережний

Показуючи дрiбнi уламки черепашок напарниковi, Костянтин Федорович не приховував своєї радостi.

- Ну, хто тепер заперечуватиме, що життя на Марсi було? Хто, я вас питаю?

- А нiхто, холера ясна! - засмiявся Рудий.

Длубаючись у породi, що була колись дном океану, дослiдники навизбирували цiлу жменю черепашок. Потiм зафотографували мiсцину, позначили пiдхiд низкою камiнцiв та й рушили до Бази, бо вже вечорiло, незабаром язики лютого космiчного холоду лизатимуть пiски. А завтра можна розпочати пошуки з самiсiнького ранку.

На Базi, як i слiд було сподiватися, їхня знахiдка викликала фурор. Радiли всi - вiд командира до кухаря: лише за оцими дрiбними уламками давнього життя варто було летiти на Марс! А це ж тiльки початок, будуть ще цiннiшi релiквiї!..

Цiєї марсiанської ночi Костянтин Федорович майже не спав. Крутився на своєму надувному матрацi, марно намагаючись зупинити круговерть думок. Раптом над вухом прокукурiкав пiвень - хрипко, з отим протяжним "а-а-а..." Вiн схопився. Пам'ять увiмкнула цi звуки з далекого сiльського дитинства саме вчасно: на марсiанський обрiй викотився маленький диск золотого Сонця...

Того дня Костянтин Федорович не забуде нiколи.

У пiднесеному настрої вони рушили вiд свого космiчного корабля. Вже пiдходячи до розчахнутої скелi, Костянтин Федорович раптом перечепився за якийсь майже непомiтний виступ i засторчакував у виїмку. Таке з ним траплялося й ранiше, бо якось не звик дивитися пiд ноги. Але то ж на Землi. А тут... Падаючи, забився не дуже, але з жахом почув зловiсне сичання: iз скафандра виходило повiтря.

Безпорадно, гарячково обмацував цупку, таку мiцнющу тканину, намагаючись знайти пошкодження. Це ж сама смерть сичить йому в вуха...

- Мундштук, холєра ясна! - скрикнув Рудий.

О боже, вiн зовсiм забув про мундштук! Схопив його в рот, затиснув зубами. Тепер нехай шипить, не страшно - запасного балона височить надовго...

Звiсно, довелося вертатися на Базу. Витрачено було майже иiвдпя, зате ж тепер Новик був обачливiший, дивився куди ступати.

- Виявляється, й на Марсi є тяжiння, трясця його матерi, - пожартував Рудий.

Удруге прийшовши до розкопу, Костянтин Федорович заходився розглядати виступ, що об нього спiткнувся.

- Мабуть, якийсь камiнь, холєра ясна. - Микола теж присiв навпочiпки.

- Зараз побачимо. - Новик вийняв лопаточку i почав обкопувати. I в мiру того, як вибирав грунт, його охоплювало хвилювання. - Дивний утвiр... Нi, це не камiнь, а скам'янiлiсть...

Почав обережно похитувати, потiм спробував витягти, але не змiг.

- Допомогти? - запропонував Микола, беручись i собi.

Удвох вони витягли "палицю" i одразу ж взялися очищати її вiд затвердiлого пiску i глини.

- Цiлий стовбур, - холєра ясна!

- Це кiстка, - сказав Новик якомога спокiйнiше, - скам'янiла кiстка... якогось ссавця.

- Може, Гомо Марсiануса? - засмiявся Рудий. - Так її ж не менше двох метрiв!

Новик повертав костомаху на всi боки, мовчки обмацував (хоч крiзь грубi рукавицi що можна вiдчути?), потiм сказав:

- Даремно жартуєте, колего. Цiлком iмовiрно, що й Гомо... Це гомiлкова кiстка... так, так... А кому вона колись належала, треба буде ще встановити.

- Нiчого собi органiзмик, холєра ясна! - вигукнув Микола, ставлячи кiстку сторч. - Вище нашого зросту! Гомiлочка... Це вже серйознiше, нiж черепашки.

Тiльки пiднявши руку, вiн сягав верхнього кiнця кiстки. Поклав, усе ще дивуючись з такої "холери ясної".

- В умовах Марса, може, це - норма,- зауважив Новик.- А взагалi, Природа конструює ще й не таких гiгантiв... Гадаю, ми тут знайдемо ще дещо...

Маленькими лопатками багато не вкопаєш, а все-таки за кiлька годин марудної роботи вони видобули ще троє велетенських ребер, що очевидно належали тiй самiй особi, кам'яне зубило i шкребок.

Цих знахiдок було досить, щоб на все життя прославити кого завгодно з археологiв, проте Новик був явно розчарований.

- Що з вами, Костянтине Федоровичу? - подивився йому в вiчi Микола. Холєра ясна! Невже ви не радi?

- Я шукав Гомо Сапiєнса... - буркнув Новик.

- А-а...

Рудий швидко змiркував: останки гiгантського Марсiануса Габiлiса* геть пiдривають гiпотезу вченого про марсiанське походження людства.

______________ * Вiд "Гомо Габiлiс" - Людина Умiюча.

Наступного дня Костянтин Федорович занедужав i розкопки провадили вже без нього. Кожну знахiдку, проте, реєстрували: "З поховання, вiдкритого проф. Новиком", наївно сподiваючись втiшити самолюбство вченого. А йому було зовсiм байдуже, глибока апатiя охопила тiло й душу, чоловiк лежав пластом, тупо дивлячись на пластикову обшивку стелi. Вiн, звичайно, знав, яке велике значення для науки мають цi розкопки, i все-таки радостi не було.

Майбутнi бiографи вченого назвуть цей перiод "кризою iдеї". Воно й схоже на те, бо навiть така унiкальна знахiдка, як вiдомий в усьому свiтi череп марсiанського гiганта, не зворушила його.

Череп вiдкопали десь на сьомий день виснажливої працi. Порiвняно з кiстяком Марсiануса, якому вiн i належав, череп був маленький, i що найважливiше - складався з однiєї суцiльної кiстки. Жодного шва! Тiльки в скронi застряг блискучий гострий камiнець.

Коли череп занесли в iзолятор, Костянтин Федорович довго i мовчки розглядав його з усiх бокiв, навiть помацав той кам'яний наконечник, а вiддаючи, тiльки й сказав:

- П'ятсот грамiв...

Це означало, що мозок викопаного марсiанина був мiзерно малий. Колеги висловлювали припущення: може, цей марсiанський примат розвинувся згодом до високого iнтелектуального рiвня, розкопки тiльки ж почалися...

Костянтин Федорович кривився на тi слова i заперечливо хитав головою. Хiба ж не ясно, що череп без швiв не давав нiякої перспективи? Де вже тут говорити про гомо сапiєнса - людину розумну... Очевидно, еволюцiя тут iшла по тупиковiй лiнiї, зовсiм не так, як вiн змоделював її в своїй гiпотезi.

А на верхню щелепу, в якiй усi зуби зрослися в одну кiстку, Новик не схотiв i дивитися.

- Дайте менi спокiй з тим дегенератом! - буркнув роздратовано. - Вiн запiзнився на фестиваль Розуму...

- Влучно сказано. Запiзнився, холєра ясна! - Микола Рудий обережно поклав щелепу у пластмасовий мiшечок. - Та не сумуйте, Костянтине Федоровичу, ще ж не весь Марс розкопано.

Iнколи Новик просто заздрив своєму колезi. Може, отак i слiд жити, не вигадуючи казна-чого?

IV.

А проте Костянтин Федорович думав про того марсiанського мiнiцефала i тут, уже на Землi, сидячи в