Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

class="book">– Гафіє, облиш!.. – почав був отець Феодор. Однак куховарка з дорогоцінним вантажем уже мчала у свою дбайливо натоплену комірчину.

– Що ж, така в них доля, – крекнув «дохтур» і звернувся до ченця: – А ми давай-но подбаємо тепер про вмираючого. Понесемо його – ти за ноги, я за плечі. Нумо!..

Тим часом Гафія розповила закривавлений згорток. Під теплою, хоча й надірваною у двох місцях ковдрочкою виявився просочений кров'ю гербовий папір поважного вигляду з печаткою з рожевого воску. Дбайливо відклавши його вбік, жінка зайнялася мереживними батистовими пелюшками. Щоправда, вони настільки були просочені кров'ю, що скоріше нагадували нечисте ганчір'я, яким би й жебрак погребував…

Раптом у куточку самої верхньої жінка намацала якусь ребристу нерівність. Вишивка?.. Придивилася: точно – герб! Щоправда, через рясну скривавленість кольорів геть не розібрати, але загострений донизу щит з якимись завитушками з боків намацувався явно. Зітхнувши, Гафія продовжила розвертати пелюшки. Нарешті під ними знайшовся пухленький хлопчик, рожевощокий і зеленоокий, із золотим натільним хрестиком на витонченому ланцюжку.

Куховарка обережно зняла хрестика і, прикривши дитя пухнастим кожухом, миттю кинулася в куток, де через лютий грудневий мороз спала кізка Машка. Зі словами: «Ну, не підведи, рідна!..» – Гафія заходилася доїти годувальницю. Машка не підвела: нехай молока було не надто багато, однак хоч скількись було – от що головне!

Жінка покопалася в невеликій скриньці, що приткнулася в кутку кімнатки, витягнула звідти ряднинку і старий коров'ячий ріг, спиляний з гострого кінця. Насамперед сповила дитинча, потім радісно оглянула ріжок: от же напоумив Господь зберегти!.. Спиляний ріг вона одержала від батька, вийшовши заміж. Років через десять, коли надія на народження хоча б однієї дитини станула, хотіла було викинути, але тільки сховала у скриньку на самісіньке дно. Коли чоловік постраждав на пожежі, штучка згодилася вперше. Зате тепер, хвала Богові!..

На столі Гафія знайшла недоїдений шматок чорного хліба, відщипнула м'якушку й заштовхала якнайглибше в ріг, потім вилила туди дорогоцінне молоко й піднесла до губ дитинчати. Спочатку малюк тільки вертів голівкою, давився й плакав, але коли молоко просочилося крізь м'якушку – зробив пару ковтків, заспокоївся й одразу ж засопів, прикривши мокрі від сліз оченятка. От і добре!

Гафія з розчуленням подивилася на заплакане дитяче личко, повернула полотняний згорток на жалюгідне ліжко, обклала з боків двома подушками, схопила в оберемок ковдрочку й купу пелюшок, підчепила пальцями зі столу закривавлений папір і золотий хрестик. Перевіривши, чи міцно спить дитина, тихесенько вислизнула з комірчини й помчала у святу святих отця Феодора.

Обережно відкривши двері самої дивної «дохтурскої» кімнати, жінка побачила широкоплечого ченця, що навис над величезним дерев'яним столом, на якому було розпростерто нерухоме чоловіче тіло. Щедро просочені кров'ю мундир і нижня сорочка валялися на підлозі. Хоча куховарка й була багато років заміжньою, але побачивши напівголого (нехай і лежачого без тями, а, можливо, навіть мертвого) чоловіка інстинктивно засоромилася й відвернулася.

– Гафіє, ти? Заходь, коли прийшла, та двері гарненько прикрий, лабораторію не вихолоджуй, – буркнув «гроза монастиря», навіть не обернувшись. Жінка сковзнула в кімнату тихо, навшпиньках. У цю мить неживе тіло ледь помітно ворухнулося, тут і пролунав схожий на шипіння дивний звук, що довів до непритомності послушника Никодима.

– Не житиме, не житиме… – констатував «дохтур». Він замислено здійняв очі на жінку й запитав: – А тобі чого, власне?

Переминаючись з ноги на ногу, червоніючи й нишком розглядаючи поранене тіло на дерев'яному столі, куховарка несміливо простягнула отцеві Феодору принесені речі.

– Ганчір'я в мене й без того вистачає, – чернець кивнув на закривавлений мундир на підлозі. – Це все спалити потрібно, який від таких тонких пелюшок сенс?! Ця розкіш набагато доречніша у панському будинку, не в Божій обителі.

Зрозумівши, що отець Феодор не помітив інших речей, Гафія кинула ковдрочку з пелюшками поверх мундиру.

– Ага-а-а!.. – миттю оживився «дохтур», насамперед відібрав у жінки золотий хрестик, повертів то сяк, то так, пробурмотів задумливо: – Католицький. Що ж, цього слід було очікувати…

Потім додав:

– То що, помер малюк? Хто він хоча б, хлопчик чи дівчинка?

Второпавши, що залишити без захисту животворного хреста можна хіба що небіжчика (йому вже все єдино!), Гафія поспішила завірити:

– Та ні ж, ні! Живий він! Живий хлопчик!..

– Хлопчик! – хоча вираз обличчя «дохтура» залишався похмурим, голос усе-таки подобрішав: – Хлопчик, отже… Що ж, слава Богові, що живим залишився. На такому морозі та у кривавому ганчір'ї… Але навіщо було хреста знімати, якщо він живий?

– Тобі показати. І ще оце…

Куховарка сунула в руки ченцеві просочений кров'ю папір.

– Ах, он воно як?..

Зламавши воскову печатку, отець Феодор акуратно розгорнув грамоту, підніс її до слабкої мерехтливої лампадки в кутку й заходився розбирати розмиті кров'ю чорнильні літери. Чим далі читав, тим вище здіймалися його рунисті, зрослі на переніссі біляві брови. Поступово сторожкість, близька до переляку, змінилася легким здивуванням, а потім і зовсім цілковитою розгубленістю.

– Що там, у грамоті цій? – не витримала нарешті Гафія.

Отець Феодор зміряв її оцінюючим поглядом. Підійшов до купи закривавленого ганчір'я, витяг звідти одну з пелюшок, виявивши на куточку вишитий герб, мугикнув, навіщось ще раз зазирнув у папір і мовив повільно:

– Ти от що, Гафіє… Ти знаєш, що я ставлюся до тебе добре… навіть, можна сказати, дуже добре… Але!..

– Добре вже, зрозуміла, – зітхнула куховарка. – Не бабиного розуму ця справа, як я подивлюся.

– Тобі ж краще буде, повір, – продовжив колишнім тоном «дохтур». – Я от знаю, і годі. А із цим…

Він знов подивився на розпростерте на столі неживе тіло, ненадовго замислився. Потім раптом мовив рішуче:

– Не житиме він, та все ж давай-но спробуємо! Малий як, спить?

– Спить. Попив молочка Машчиного й заснув, сердешний, – підтвердила Гафія.

– От і добре! Тепер ти зі мною лишайся. Будеш допомагати, а то від братії, особливо від цього дурня Никодимки користі, як з цапа молока. Кров як побачить, то й непритомніє.