Наталія Довгопол - Прокляте небо

дубовий стіл та обхопила голову руками. Так вона сиділа, доки не почула голоси, що долинали з коридору.

– …та я геть не візьму до тями, чого Дуньку на службу покликали. Вона ж ґава, робить нічого ладом не уміє. Ще й хирлява така, гляди, вітер подме й уже занедужає!

Дунька рвучко схопилася з місця й, недовго думаючи, заховалася за піччю.

Голоси наближалися й робилися чіткішими. Тепер Дунька могла навіть розпізнати молодиць, що говорили.

– Думаю, це через пана вчителя. Після його появи й так все йде шкереберть. Панночка тепер теж ходить на уроки.

– Ой, та не кажи! Раніше в матері всього, що треба, навчалася, а тепер… Навіщо їй та арифметика й латина, я досі не збагну. Як була дурепою, так дурепою й помре…

– Я чула, що княгиня радилася з учителем, яку покоївку їй краще взяти. І пан вчитель напоумив взяти їй однолітку, щоб вона сама серед парубків не росла. А тут якраз Стешка на очі княгині потрапила, коли яйця в льох заносила по обіді. Ну пані їй і каже: «У тебе ж дівка-підлітка? Приводь на службу».

– Дарма Стешка послухалася. Пропаде Дунька назря.

Далі розмова зайшла про буденне, що Дуньку мало цікавило. Молодиці стукали ножами, щось нарізаючи на панську вечерю, а Дунька думала, як непомітно вибратися зі своєї хованки. Аж раптом почулися кроки й у кухню увійшов іще хтось.

– Куди це паскудне дівча поділося? – впізнала Дунька голос Веселини.

– Дунька? Не знаємо. Тут не було.

– Тепер веліли називати її Євкою.

– Свята Богородиця, невже її таки взяли на службу? – зойкнула одна з молодиць. – Ох, не виживе вона в палаці, не виживе…

– Якщо вона зараз не з’явиться, то я її своїми руками придушу, – крізь зуби сказала Веселина.

– Я тут.

Дунька вийшла з-за печі, знічено потупившись на свої босі ноги.

– Підслуховувала чи що? – кинулася на неї одна з жінок, повнощока Марія.

– Так…

– Ще й зізналася! Ви подивіться лиш на неї! – вигукнула інша, рудувата Оксана.

– Я почула, що ви говорите про мене. Я…

Веселина форкнула й підняла руку вгору так самісінько, як і її господиня.

– Ходи зі мною. Підберу тобі пристойну одежину й черевики.

У скринях палацу знайшлося чимало незношених паненятами речей, із яких вони повиростали. Веселина мовчки підібрала дві білі сорочки, спідницю, корсетку та свитку. Складніше всього було зі взуванкою. Дунька була невисокою, худою, і розмір ноги в неї теж виявився крихітним, тож Веселина перерила купу старих речей, доки не знайшла маленькі черевики, які ще два роки тому належали Марті. Таких гарних речей дівчина навіть у руках з роду-віку не тримала.

– А що, як панночка впізнає свої речі й скарає мене за них на горло? – боязко запитала Дунька.

– Панночка свавільна, але такої влади вона не має, – повагом відказала Веселина, закляпуючи скриню. – Ганка, що в неї раніше служила, була вправна дівка. Надто вправна. Вона служила в палаці два роки і за цей час встигла накрасти столового срібла та підсвічників стільки, щоб вистачило на маленький маєток під Києвом. Звісно, Ганка натерпілася від панночки – ми всі натерпілися, але чутки перебільшують, домальовуючи їй ратиці та хвіст.

Додому Дунька прийшла, коли вже сутеніло. Райка з братовою[4] Наталкою поралися в корівнику, Оленка нарізала поросяті гичку, а батько вже після доброї чарки повчав брата Максима, як складати дрова на зиму. У хаті їх жило сім душ, до того ж Наталка була в поважному стані, чекаючи на восьму. А часом ще й сестриця Параскева до них ночувати приходила, коли її благовірний напивався та виганяв із хати. Тож на подвір’ї ніколи не бувало тихо: рідко обходилося без пісень і сміху, а ще рідше – без лементу й прокльонів.

Дуньці хотілося непомітно прокрастися на горище й заснути в копиці сіна, але варто їй було лише підійти до перелазу, аж не знати звідки перед нею стала мати – руки в боки, щоки надуті, із вуст готова зірватися чергова лайка.

– Де тебе носило? Марія, кухарка з палацу, сказала, що тебе ще вдень відпустили!

– Я… пішла через ліс, навпрошки, і заблукала… – почала виправдовуватися Дунька.

Однак це була напівправда. Село їхнє, Вітовське, було розперезане ярами та балками. Найкоротший шлях від палацу до їхнього дому на краю села проходив через балку, яка межувала з лісом. Кажуть, у тій балці жив Блуд, який міг водити людей по півдня й виводити аж під сусідній хутір. Дунька часто гуляла балкою й лісом, воліючи проводити час із пташками й деревами, аніж з однолітками. Заходячи в ліс, вона завжди йшла навмання, куди вели очі, міркуючи про щось своє. Коли ж хотіла спинитися й повернутися, то завжди знаходила дорогу назад. Так було й цього разу. Дівчина пішла просто за стежкою, а отямилася вже десь у лісових хащах, коли почало сутеніти, а повз неї пробіг дикий кабан.

Стешка замахнулася, щоб дати запотиличника, але Дунька ухилилася.

– Не бийте, мамо. Сьогодні панночка вже била. Облиште.

Сказала й пішла далі обмивати ноги біля криниці. Матір так і завмерла з піднятою рукою.

– Ач яка, – сплюнула Стешка, скривившись. – Лише одною ногою ступила в палац, а вже себе панею уявила?! То що, і матері більше не слухатимеш, суча ти доч?!

Стешка ще довго кричала, та так, що вся вулиця чула. Решта домашніх лише співчутливо поглядали на Дуньку, лишаючи її сьогодні в спокої. Тільки за її спиною перешіптувалися: «Не протримається вона там довго. Виженуть з ганьбою, або щось гірше, гляди, станеться».

Дунька нікого не слухала. Вона вовтузилася у своїй постелі з сіна, а сон ніяк не йшов. Зазвичай вона засинала одразу, як заплющувала очі, але зараз дівчина відчувала кожну колючу травинку, що пробивалася крізь ряднину й колола через тонку сорочку. Знадвору долинав запах нічної фіалки та чулися стишені голоси. Це до Оленки прийшов її любасик, Микитка.

Оленка була на два роки старшою від Дуньки. Щоліта вони вдвох, як наймолодші, ночували на горищі над сажем[5]. Оленка часом розповідала їй про Микитку й про життя, яке вони разом собі намріяли. Дуньці було тринадцять років, і все, що вона знала про кохання, обмежувалося притисканнями на вечорницях і безхитрими дівочими розмовами. А ще історією Оленки й Микитки.

Так, як Микитка дивиться на Оленку, як простоює з нею всі вечори перед плотом, як носить пироги та яблука і захищає перед парубоцькою громадою… чи не так само сьогодні захистив її пан Орест? Як тепло лунали його слова,