Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

буде з нею несолодко. Вона успадкувала їхню гордість, їхню пиху, однак саме це допоможе їй витримати удар. Мушу сповістити Мурреїв, що він помирає, але ж не знаю достеменно, коли він помре. І яка-то жінка витримала б на моєму місці!

От, наприклад: це ж просто сором, як тут виховується дитина — навіть до школи не ходить! Гм, я не раз говорила йому, що я про це думаю, тож не можу нічим собі дорікнути. І це тішить мене. Ходи-но сюди, Майку, — зараз же… ти, кара моя! А де ж поділася Сел?»

Елен не могла знайти Зухвалу Сел з дуже простої причини: та була нагорі з Емілі, що міцно притулила її до себе, сидячи потемки скраю ліжка. Була вона у стані розпачу й гіркої самотності, тож це м’яке хутерко й округла оксамитова мордочка зовсім біля її личка справляли їй деяку розраду.

Емілі не плакала: дивилася просто перед себе, в темряву, силкуючись зазирнути у вічі страшному лихові, чиїм провісником стала Елен Грін. Вона не сумнівалася в її словах — щось їй підказувало, що це правда. Чому їй не вільно померти разом із батьком? Вона не в змозі жити без свого татуся.

— Коли б я була Богом, то не дозволила б діятись такому, — промовила вголос.

Проте відчувала, що казати так — це дуже погано з її боку. Елен повідала їй колись, мовби найгіршим переступом, який лиш може скоїти людина, — це нарікати на Бога. Та хай собі! Оскільки вона така нечемна, то, може, Бог її покарає, відібравши в неї життя, — тоді вони з батьком знову з’єдналися б.

Але Бог не квапився з покаранням. Зухвала Сел, котрій стало тісно й задушно у тривалих і надто міцних обіймах Емілі, вислизнула з її рук і безгучно вибігла геть. Тепер дівчинка лишилася сам-на-сам із гострим болем, який відчувала всією своєю істотою. То був, однак, не фізичний біль. Вона не могла його втишити. Не в змозі була побороти його, виливаючи свої почуття у жовтому зошиті. Там вона описала свою зажуру, коли від’їжджав учитель недільної школи; на його сторінках жалілася, коли лягала спати голодною і тоді як Елен казала, що вона, Емілі, певно, схибнулася, якщо верзе небилиці про якусь Велительку Вітрів або ж «промінчик». Звіривши свої почуття паперові, Емілі позбувалася болю. Та про нинішню подію вона не здатна була писати. Не могла навіть звернутися до батька по слова утіхи, як тоді, коли вона так сильно попекла собі долоню, необачно рвучи кропиву. Батько всю ніч тримав її на колінах, розповідав казки, допомагаючи терпіти пекучий біль. Але він, як твердить Елен, помре за тиждень, можливо, за два тижні. Емілі все здавалося, ніби Елен відкрила їй цю жорстоку правду багато, багато років тому. А проте не минуло й години, відколи вона бавилася з Велителькою Вітрів і зачаровано вдивлялася у місячний серп на тлі зеленаво-блакитного неба.

«Промінчик не з’явиться більше ніколи, віднині це неможливо», — міркувала вона.

Та Емілі успадкувала певні риси характеру від своїх шляхетних предків: мужність і витривалість, уміння терпіти страждання, дар милосердя, дар любити всім серцем, здатність радіти. Обдарована цими якостями, вона дивилася на світ широко розплющеними, розумними сірими очима. Здатність переносити страждання, витривалість і мужність нині стали їй у пригоді, підтримавши її дух. Не можна виказати батькові, що Елен усе їй розповіла, це тяжко засмутило б його. Вона мусить затаїти в душі своє жахливе знаття і ще сильніше, всім серцем любити батька протягом дуже короткого часу, що їм відпущено.

З долішнього поверху почувся кашель; коли тато зійде нагору, вона вже має лежати в ліжку. Емілі роздяглася так хутко, як тільки дали змогу зробити це закляклі від холоду пальчики, й шмигнула під ковдру, до ліжка, що стояло біля прочиненого вікна. Весна і ніч озивалися до неї манливими голосами, залишаючись незримими. Велителька Вітрів посвистувала вдалині. А домовиків не чути було. Домовики живуть лише в Країні Щастя. Не маючи душі, вони не в змозі переступити межу, за якою починається Країна Смутку.

Вона лежала змерзла, без сліз, мовби нечула. Батько зайшов до кімнати. Як поволі він ступав і ще повільніше скидав одяг! Як же сталося, що досі вона не звертала уваги на ці очевидні прояви хвороби? Але батько не кашляв, зовсім не кашляв. О, якби то Елен помилилася! А може, й справді помилилася? І враз шалена надія спалахнула в зболілому серденьку. Емілі зітхнула…

Дуглас Стар підійшов до ліжка. Вона відчувала його близькість, близькість рідної, найдорожчої людини. Він, у своєму старому червоному халаті, присів на крісло біля її ліжка. Ох, як же вона його любила! В цілому світі не було і немає такого батька, як він, — такого ніжного, такого чуйного, такого чудового! Вони завжди були друзями, завжди так любили одне одного! Ні, не може бути, щоб тепер їм довелося розлучитись…

— Маленька, ти спиш?

— Ні, — пошепки відповіла Емілі.

— Може, засинаєш, моя люба?

— Ні… ні… не засинаю.

Дуглас Стар взяв її руку й обережно стиснув у своїх долонях.

— Тоді поговоримо, малятко. Мені теж не спиться. Мушу тобі щось повідати.

— О, я знаю вже, знаю! — вигукнула Емілі. — Тату, я знаю все! Елен мені розказала.

Дуглас Стар хвилину-другу сидів мовчки. Нарешті мовив півголосом:

— Стара дурепа… дебела стара дурепа…

Так, ніби огрядність Елен лише підкреслювала її глупоту. І знову, тепер востаннє, у серці Емілі збудилася надія. А може, все це — тільки жахлива помилка, ще одне свідчення дурості Елен?..

— То ж неправда, батечку, чи не так? — запитала вона пошепки.

— Емілі, дитя моє, — сказав тато, — я не можу взяти тебе за руку, не стає сили… підведись-но й присядь мені на коліна, як ти любиш.

Емілі миттю вислизнула з ліжка і скочила батькові на коліна. Він обгорнув її своїм халатом і, міцно пригорнувши до грудей,