Автор невідомий - Народні казки - Італійські казки

вечорами на майдані величезне вогнище, жінки та діти замикалися в хатах, а чоловіки стояли коло багаття й бідкалися, чухаючи потилиці. Бідкались день, бідкались другий, а тоді надумалися йти просити допомоги в графа. Граф жив на горі у великому замку за високим муром, що був посипаний зверху битим склом.

Тож зібралися в неділю вранці всі селяни під брамою замку, і зважилися-таки постукати. Їм відчинили, люди зайшли на подвір’я і поставали перед круглим графовим будинком із зачиненими вікнами та залізними ґратами поміж колон. Трохи осторонь сиділи на подвір’ї графові солдати, мастили для блиску вуса олією й люто позирали на селян. А ще далі в оксамитовому кріслі сидів граф із довжелезною бородою, яку чесали чотири солдати чотирма гребенями.

Найстарший селянин, набравшись сміливості, мовив:

— Синьйоре графе! Ми наважилися потурбувати вашу милість, щоб розповісти про своє лихо. Нашу худобу, яка пасеться у лісі в долині, краде відьма Мічілліна… — Сяк-так, зітхаючи й жалкуючи, з допомогою всіх селян, що підбадьорювали його, як уміли, старий розповів про велику тривогу Покапальї.

Але граф промовчав, так ніби й не чув нічого.

— Ось ми й надумали прийти сюди, ваша милосте, — вів далі селянин, — просити поради, що нам діяти.

А граф ніби води в рот набрав.

— Ми прийшли, — провадив селянин, — просити допомоги у вашої милості, бо коли ваша милість із ласки своєї дасть нам своїх солдатів задля охорони, ми знову зможемо виганяти худобу на пасовисько.

Граф похитав головою:

— Коли я пошлю солдатів. — сказав він, — то муситиму послати з ними й капітана…

Селяни слухали з іскрою надії.

— А коли в мене не буде капітана, — провадив граф, — то з ким я ввечері гратиму в лото?

Селяни попадали навколішки:

— Згляньтесь над нами, синьйоре графе, допоможіть нам!

А солдати осторонь позіхають собі та мастять олією вуса. Граф знову похитав головою і сказав:

Я граф, мені перечити дарма: Ніколи відьми я не бачив — Тож її зовсім і нема!

По цих словах солдати, все ще позіхаючи, взяли рушниці і, наставивши гострі багнети на селян, стали тіснити їх з подвір’я.

Спантеличені селяни вернулися на майдан, не знаючи, що робити далі. Тоді найстаріший з них, той, що розмовляв із графом, вигукнув:

— Треба нам викликати Мазіно!

Написали вони листа й надіслали до Мазіно в Африку. І якось увечері, коли всі чоловіки знов зібралися біля великого багаття на майдані, з’явився Мазіно. Всі кинулися його обіймати, пригощати і, звісно, питати: «Ну, де ти був?», і «Що бачив?», і «Знаєш, які ми тут нещасні?»

Мазіно спочатку вислухав усіх, тоді сказав:

— У Африці я бачив людожерів, що не можуть їсти людей і живляться трав’яними кониками; в пустелі я бачив одного шаленця, що відпустив собі нігті дванадцять метрів завдовжки, — думав докопатись ними до води; у морі я бачив рибину в черевикові й пантофлі: вона хотіла, щоб її визнали королевою над усіма рибами тільки тому, що інші риби не могли носити черевика і пантофлі; в Сіцілії мені довелось бачити жінку, що мала сімдесят дітей і лише одну каструлю; у Неаполі траплялись мені люди, що йшли куди очі бачать, бо плітки сусідів не давали їм нагріти місця; бачив я багато білих, що хотіли бути смаглявими, здибав і таких смаглявих, що жадали стати білими; надивився на таких людей, які мені до пояса, і на таких, що я не сягну їм до вуха; бачив я чимало несміливих, але таких боягузів, як у Покапальї, ще не зустрічав.

Селяни похилили голови: присоромив їх Мазіно. Але він не хотів кривдити земляків і ще раз попросив розповісти йому про ту капосну відьму.

— А тепер, — сказав він, — я вас про дещо спитаю та й піду ловити вашу відьму.

— Питай! Питай! — загукали всі.

— Перше моє запитання до перукаря: хто в тебе стригся цього місяця?

І перукар відповів:

— Стриглись руді й чорняві, Розпатлані й кучеряві, Вусаті і бородаті. І шолудиві, й чубаті.

— А тепер скажи ти, чоботарю: скільки черевиків на дерев’яних підошвах приносили тобі лагодити цього місяця?

— Гай-гай, — відповів швець. — Ще зовсім недавно я мав діла повні руки:

Латав чоловічі, латав і жіночі Старі шкіряні черевики робочі. Із шовку та замші я шив черевички На ніжки дівочі малі-невеличкі. Тепер же в селі стали злидні страшні — Вже з місяць не носять роботи мені.

— А третє запитання до тебе, мотузнику: як тобі торгувалося і що ти продав за цей місяць?

— А ось як, послухай лишень:

Мотуззя міцного й тугого канату, Ще й доброї дратви продав я багато, Солом’яні всі позбував вірьовки Й лозові — добрячі, надійні, цупкі. Тож є в мене в хаті і є коло хати, Бо весь мій товар пощастило продати.

— Так, так, — промовив Мазіно й ліг коло багаття. — Тепер я трохи засну, бо добре-таки втомився. Опівночі розбудите мене, і я піду ловити відьму. — Він прикрив очі капелюхом і заснув.

Селяни просиділи до півночі — ніхто анічичирк, боялися й дихнути, щоб не