Жорж Сіменон - Люди навпроти

довкола. Обрій праворуч і ліворуч був затиснутий горами, просто перед очима тяглася пристань, уздовж якої, немов череда, сновигали люди. Ще далі виднілося сім чи вісім суден, які здавалися приклеєними до морської поверхні. А позаду залишилося місто — погано забруковані або й зовсім не забруковані вузенькі вулиці, а обабіч них — занедбані будиночки.

Аділь-бею хотілося пити. Біля моря він помітив щось схоже на кав'ярню, ввійшов і сів за столик. Офіціант розносив пиво й воду, але з ним розплачувалися карбованцями. Аділь-бей згадав, що радянських грошей у нього ще нема, підвівся й пішов.

Засвітилися гасові ліхтарі, засяяли червоні й зелені вогники на суднах.

Італійські моряки йшли з жінками у стоптаних туфлях. Юнак на велосипеді, посадивши свою дівчину на раму, повільно їхав серед натовпу, намагаючись ні на кого не наскочити.

Похолоднішало. З гір поволі опускався легкий туман. Музика залунала голосніше, як і тоді, на похороні, однак це був не похорон. На набережній стояв новий будинок, що сяяв численними вікнами. Двері й вікна — відчинені, на підвіконнях сиділи дівчата й хлопці, всередині було видно паперові гірлянди, портрети Леніна й Сталіна, агітаційні плакати.

Від музики будинок аж дрижав, а на першому поверсі, в кімнаті, прикрашеній численними діаграмами, люди без піджаків слухали промовця, який раз у раз стукав по столу кулаком.

Похорон пригадався Аділь-беєві не тільки через музику. Щось спільне було в поведінці людей — і тих, які йшли за труною, і тих, які оце сиділи на підвіконнях чи слухали оратора. В Аділь-бея з'явилась якась незбагненна певність, що він ніколи не зможе зрозуміти цих людей.

Що ж було спільного між тими й цими людьми? Не тільки зовнішність, яку диктувало суспільство: більшість чоловіків — у білих сорочках з розстебнутим комірцем, у багатьох голови поголені, жінки — переважно у світлих бавовняних сукнях, без панчіх, але часто — в коротких білих шкарпетках, закочених на кісточках.

Чому вони такі чужі йому? Навіть звичайні перехожі на вулиці, що гуляли довкола пам'ятника Ленінові — такому собі бронзовому, присадкуватому, трохи незграбному, в зім'ятих штанях. Він стояв на бронзовій півкулі, яка, напевно, символізувала планету. Який разючий був контраст між цим темним, нерухомим бронзовим чоловічком і живими хлопцями та дівчатами, що йшли і йшли повз нього! Вони придивлялись до Аділь-бея, а потім вибухали сміхом.

«З чого все-таки почалась ота сварка?» — знов і знов запитував він себе. Йому було сумно, він відчував цілковиту самотність. Фікрет — той службовець, що вів до нього консульські справи — вже, мабуть, повернувся до Тифліса. Зрештою, вже з першої зустрічі Аділь-бей не відчув до нього ніякої симпатії.

— Всі справи перейдуть до вас у тому самому стані, в якому я застав їх місяць тому, по смерті вашого попередника, — сказав тоді Фікрет.

— Від чого він помер?

Службовець не виявив ніякого бажання розповідати про це.

— Завтра вранці прийде секретарка. Вона в усьому добре обізнана. Ясна річ, це росіянка.

— Її слід остерігатися?

Фікрет знизав плечима. Чому він не схотів щось пояснити, як співвітчизник співвітчизникові? Чи бодай допомогти Аділь-беєві вирішити побутові проблеми?

Аділь-бей подумав, що не знає навіть, де тут можна поїсти! Він пригадав, що бачив на кухні служницю і ще одного чоловіка, чиї обов'язки були незрозумілі. Може, це — його прислуга? До кого звернутися? З італійцями він посварився, а заразом, мабуть, і з персами.

Мимоволі спостерігаючи за натовпом, він пройшов від пам'ятника Ленінові аж до нафтопереробного заводу. Біля рибного порту недавній пустир прикрашало кілька нових будинків. Неподалік, просто на землі, сиділи чоловіки, жінки й діти. Вони не були схожі ані на учасників жалобної процесії, ані на людей, що сиділи на підвіконнях, ані на вуличний натовп. Ці люди були дуже брудні й похмурі.

Аділь-бей почув турецьку мову. Отже, нею тут послуговуються найжалюгідніші, вбрані в ганчір'я волоцюги, що сидять просто у вуличній пилюці. Він спершу поминув їх, але потім вернувся й, підійшовши ближче, запитав:

— Ви турки?

Підвелися байдужі, непроникні обличчя. Кілька пар очей байдуже глянули на нього знизу вгору, потім так само байдуже відвернулися. І все-таки ці люди розмовляли по-турецькому!

Мабуть, він мав безглуздий вигляд, стоячи серед них. Аділь-бей відчув гнів і сором водночас.

Він проходив набережною вже вшосте чи всьоме. Натовп порідшав. Минула десята година. Аділь-бей побачив гурт жінок. Одна з них спершу ступила кілька кроків до нього, але потім спинилась і повернулася назад.

«Пані Панделлі, певно, розумніша за свого чоловіка», — подумав Аділь-бей. Але що з того? Вона нічим не може йому допомогти. Він знову побачив вікна, на яких сиділи хлопці та дівчата, і кілька хвилин ішов крізь гучну музику.

Від чого помер його попередник? Що за людина він був? Скільки мав років? Двічі Аділь-бей губив дорогу до консульства. Вулиці тут були дуже подібні одна до одної: розмита дощами бруківка, купи каміння, розчинені ворота й темні підворіття.

Нарешті він упізнав будинок, де перший поверх займало консульство. Світла на сходах не було. У темряві Аділь-бей наштовхнувся на якусь притихлу в обіймах парочку і пробурмотів вибачення. Ключа він мав. Ступивши кілька кроків, зрозумів, що квартира порожня. Добре хоч так. Десь там, в італійському консульстві, в залитій світлом вітальні, довкола столу із сандвічами й чарками з горілкою у цей час ведуть, мабуть, якусь ліниву бесіду… А парфуми пані Амар додають жіночності загальній атмосфері.

— Тут є хтось? — гукнув Аділь-бей у темряву, шукаючи навпомацки вимикача.

Маленька гола лампочка спалахнула сумним світлом, і він побачив приймальню — дві лави попід стінами, на яких висіли офіційні оголошення. У всьому відчувалася бідність. У наступній кімнаті був кабінет консула. Далі, ліворуч, — щось подібне до їдальні. Його увагу привернув круглий столик. Спочатку Аділь-бей не міг зрозуміти, в чому річ, але потім пригадав: ще вранці на столику був грамофон і платівки. Отже, грамофон зник. Зник і турецький килим з канапи.

— Тут є хтось? — невпевнено повторив Аділь-бей.

Але ні в кабінеті,