Джефрі Тріз - Слідами змови

і знайти шапку. Шапку з діркою від кулі! Ото аби показати її в школі, тоді б їм хоч-не-хоч довелося повірити. Усі знали мою зелену шапку, до того ж на ній було вишите моє ім'я, і ніхто не зміг би сказати, що я буцімто приніс чужу. «А щоб пояснити, як її пробито кулею, вигадаю якусь байку», — подумав я весело.

Шкода, що в мене не вистачило часу здійснити свій задум. Тоді мені пощастило б уникнути багатьох неприємностей.

Ранок минув точнісінько так, як і попередні. Всі учні сиділи кружка в шкільній залі й вивчали чи то граматику й правопис, чи латинську й грецьку літератури, чи староєврейську мову — залежно від свого віку. В школі було лише кілька хлопців старших за мене. Вони мали по п'ятнадцять-шістнадцять років і готувалися до вступу в Королівський Коледж Оксфордського університету. Вчитель переконував мене теж вступити в університет, але я ніяк не міг остаточно зважитися. Мені кортіло побачити світу і водночас боязко було кидати рідну ферму.

Того дня мені довелося відкинути всі свої вагання.

Об одинадцятій у нас розпочалася двогодинна перерва. Ми їли принесені з дому сніданки і гралися на свіжому повітрі. Я пам'ятаю, що ми з Тімом Муром пішли скупатися в озері — саме був один з тих задушливих літніх днів, коли гори втрачають свій звичний вигляд і повітря застигає у велетенській чаші долини, ніби стояча вода. Ми взяли з собою Натанієла та й їхали на ньому почережно, бо Тім жив у місті і поні в нього не було.

Ми скупалися, висохли на сонці, і я вже почав натягати сорочку, коли це на березі з'явився юний Джордж Бел. Він біг до нас, махав рукою й кричав:

— Пітере Браунрігу!

— Чого тобі? — відгукнувся я.

— Тебе кличе вчитель, — сказав він відсапуючись.

Я подивився на сонце. Очевидячки, було десь по дванадцятій, до початку уроків лишалося біля години.

— Хай зачекає,— мовив я.

— Атож, хай зачекає,—докинув з посмішкою Тім. — Скажи йому, що шукав нас скрізь і не знайшов.

— Е ні, краще йди зараз. Там до тебе прийшли чужі люди.

— Чужі люди? — перепитав я здивовано.

— Їх двоє, — пояснив він. — Один констебл, а другого я не знаю. У них твоя зелена шапка…

Як тільки він згадав зелену шапку, я відразу зрозумів, що справи кепські. Мабуть, я дуже зблід, бо Тім витріщився на мене.

— В яку це ти, Пітере, вскочив халепу?

— Ні в яку, — відповів я.

Це була, звичайно, неправда, але я говорив механічно, водночас напружено міркуючи. Скажу вам не соромлячись: я перелякався. Та ви теж перелякалися б на моєму місці. Адже їм до рук потрапила моя шапка, і вони довідалися, хто її власник. Я не знав, на яку кару заслуговував той, хто кинув на людину камінь, але оскільки та людина була одним з найвпливовіших джентльменів у всій окрузі, я міг собі уявити, що кара буде нелегка. Мене чекала якщо не шибениця, то, мабуть, в'язниця, а на додачу мені могли одрізати вуха або вирвати ніздрі чи відбатожити. Головні свідки будуть слуги сера Філіпа, а вони охоче ствердять присягою все, що скаже їхній хазяїн.

І зразу ж мені спало на думку те, що спало б кожному хлопцеві на моєму місці: тікати додому. Цей інстинктивний потяг неодмінно охоплює всіх нас, аж поки ми станемо дорослі. Хлопець не уявляє собі такої біди, щоб з неї батько не міг його вирятувати.

Я схопив Натанієла за вуздечку і скочив йому на спину.

— Я їду додому. Не виказуйте мене, хлопці. Ти, Джорджі, мене не знайшов. А ти, Тіме, скажеш, що розминувся зі мною біля Чернцевої скелі.

Хлопці здивовано вирячили очі.

— Ти що, хочеш прогуляти уроки? — спитав Джордж. — Та ж старий з тебе шкуру зніме.

— Я боюсь не його, — відповів я, намагаючись говорити величним і трагічним тоном. — Я боюся потрапити до рук шерифа, а може й ката!

І, не гаючи ні хвилини, я затопив п'яти в округлі Натанієлеві боки та й поскакав учвал.

Я почував себе пречудово — поки був на виду у хлопців. Але коли мій Нат перейшов з чвалу на клус, а з клусу на швидкий крок, а з швидкого кроку на повільний — що крутіша ставала дорога, — я менше й менше почував себе героєм.

Оце то халепа! Мені таки страшенно не пощастило! З усіх двадцяти — тридцяти чоловік, що руйнували стіну сера Філіпа, вистежили мене єдиного, хоч насправді я зробив менше за інших. Але ж я вчинив злочин: кинув у людину камінь — і не влучив. Здавалося б, провина не дуже й страшна. Змалечку я не раз шпурляв на людей каміння і часто влучав, а проте констебл не робив жодної спроби мене заарештувати. Річ у тому, що я підняв руку на сера Філіпа Мортона.

Як я гнав на гору бідолашного Натанієла! Він докладав усіх зусиль, щоб іти якомога швидше під палючим сонцем. Я дуже боявся, що мене схоплять, перш ніж я доїду додому. Раз я почув за спиною цокіт копит, але це, виявилося, їхав один кезікський джентльмен. Він поминув мене, кивнувши, як звичайно, головою. В кожному разі це свідчило, що він ще нічого не чув про мій злочин.

Мені завжди було приємно звертати з битого шляху на стежину, що веде долиною до нашої хати і там кінчається. Та ще ніколи не відчував я такої радості, як тієї миті, коли бескиди розсунулися і переді мною відкрилася зелена долина Лонсдейла, де кипіли молоком бурчаки і спливав до неба дим з коминів нашої оселі, а також з господ наших горішніх і долішніх сусідів.

Я боявся, що мені доведеться шукати батька в горах; аж ні, він був удома — стояв на ґанку і, приклавши до лоба долоню, стежив, як Натанієл, розбризкуючи воду, долає бурчак.

— Дяка богові! — вигукнув він.