Анатолій Георгійович Олексин - Дуже страшна історія

хтось з приємністю має прочитати; Покійник ходить по коридору з блідим обличчям і мріє загинути… А Миронову я завжди уявляю собі з піднесеною рукою: вона хоче, щоб їй дозволили перевиконати норму.

Якщо лікар у поліклініці скаже: «Тобі треба зробити десять уколів!», Миронова, я гадаю, неодмінно спитає: «А одинадцять можна?»

Щойно Святослав Миколайович оголосив про гурток, Миронова одразу підняла руку й сказала:

— Можна мені записатися?

— А що ти будеш творити?

— Що ви скажете… — відповіла Миронова.

Це було її яскравою особливістю: виконувати накази!

— Поезія, — сказав Святослав Миколайович, — це сфера почуттів, там конкретність не обов'язкова. Проза — інша річ. У прозі кожен має писати про те, що він знає найкраще. А з чим ти, Миронова, стикаєшся щодня? З школою, з уроками, з домашніми завданнями, із своїми сусідами й однокласниками. Ось про це й напиши. Почни, наприклад, з літературних начерків: «Мій ранок», «Мій вечір…»

Миронова підняла руку й спитала:

— А можна — «Мій день»? Адже це буде і ранок, і полудень, і вечір — усе одразу!

— Будь ласка, — сказав Святослав Миколайович. — Якщо тебе приваблює саме така тема, не заперечую. Навіщо ж ставати на горло власній пісні? Але якнайбільше конкретних деталей, подробиць. Нехай гостра спостережливість підкаже тобі все це. Принеси начерк днів через п'ять.

— А можна через чотири? Або через три дні, — спитала Миронова, перед тим піднявши руку. За звичкою, вона, як на уроці, підносила руку, навіть коли розмовляла з кимсь у коридорі чи на вулиці.

Через три дні вона принесла начерк «Мій день». Починала Миронова так:

«Я прокинулася о сьомій годині десять хвилин за місцевим часом. Був ранок. Я умилася на кухні, бо у ванній кімнаті мився сусід. На кухні у нас стоять два столи, бо в квартирі мешкають дві родини: у кожної по одному столу. На кухні двоє вікон: одне виходить лицем на вулицю, друге — лицем у двір. О сьомій годині тридцять хвилин за місцевим часом я з'їла одне яйце некруто, один бутерброд із сиром і випила одну склянку чаю з цукром. Так почався мій трудовий день…»

Святослав Миколайович похвалив Миронову:

— Багато конкретних, тільки тобі відомих деталей!..

Миронову прийняли до літературного гуртка.

— Ну, а над чим ти працюватимеш далі? — спитав Святослав Миколайович.

— Над чим скажете…

У її грудях билося слухняне жіноче серце!

Трьох уже прийняли. Але цього було мало. І тоді Святослав Миколайович запропонував вступити до гуртка Наташі Кулагіній.

Це було найчудесніше створіння в нашому класі. І в усій школі. І в усьому місті!

На зріст вона була така, як треба… Та що тут казати!

Від самого дня народження я ніколи не був легковажним. І ніколи не жив без турбот.

Навпаки, вірність була моєю яскравою особливістю: Наташа подобалась мені з першого класу.

Вона була сповнена жіночої привабливості! На перервах дівчатка липли до неї з усіх боків: кожній кортіло походити з нею по коридору попідручки. Це мене влаштовувало: коли вже не зі мною, то хай краще з ними!

Наташа часто занотовувала щось до товстого загального зошита. Коли Святослав Миколайович запросив її до гуртка, вона сказала:

— Я не пишу, а просто занотовую думки. Так, для себе. Про фільми, про книжки…

— Це, мабуть, цікаво, — поважно виголосив Покійник. — Адже ти і класні твори завжди пишеш оригінально, по-своєму.

— Старик Покійник нас помітив й конаючи благословив! — сказав я з погано прихованим роздратуванням.

Мені не подобалося, що Покійник хвалив Наташу. Бракувало тільки, щоб над новим його віршем з'явилися нові літери: Н. К.!

— Про книжки, про фільми?.. — перепитав Святослав Миколайович. — Виходить, у тебе критичний напрямок мислення! От і чудово. Нам потрібні різні жанри. Поезія і проза вже представлені. А тепер ось і критик! Будеш оцінювати твори членів гуртка. Якщо гостра спостережливість підкаже тобі вади товаришів…

— Але ж я просто занотовую свої думки… Що ж, я буду висловлювати їх голосно?

— А ти висловлюй не свої, — порадила Миронова. — Поговори з Святославом Миколайовичем, іще з ким-небудь. Підручники почитай.

Наташа мовби й не чула її слів.

— Ні, я не можу оцінювати чужі твори, — сказала Наташа. — На самоті можу. А так, у врочистій обстановці… Я не можу собі цього дозволити.

— Для початку послухай! — сказав Святослав Миколайович. — А потім творчий потік захопить тебе, потягне в своє русло!

Вона могла б дозволити собі все, що завгодно, бо її вважали найвродливішою в класі. Але вона не дозволяла: в її грудях билося прекрасне серце!

Через десять хвилин я попросився до літературного гуртка.

— Ти також пробуєш сили в літературній творчості? — здивовано запитав Святослав Миколайович.

— Я хочу писати детективні повісті…

— Стрибаєш через східці?

— Тобто як?

— Треба поступово: спершу начерки, потім оповідання, а потім уже повісті. А втім, не хочу ставати на горло твоїй пісні. Ти вже щось написав?

— Передмову. І ще деякі начерки.

Все це я показав спершу татові, а потім Святославу Миколайовичу.

Тоді я ще не знав, яка страшна історія станеться незабаром, і у передмові про це нічого написано не було.

— Твої портретні характеристики трохи одноманітні, — сказав тато, — а епітети, я гадаю, крикливі. Часом ти наслідуєш високі, але застарілі зразки. Так уже нині не пишуть. Це не модно.

— Але ж люди змінюються, — заперечив мій брат Костя. — Колись носили довгі піджаки, потім почали шити короткі, а тепер знову довгі…

На піджаках Костя знався добре — у нас вдома його вважали піжоном.

— Авжеж, я згоден, — сказав тато. — Мода — річ мінлива. І потім — перша спроба… Перший млинець!