Анатолій Георгійович Олексин - Дуже страшна історія

побути на самоті, а потім повертався й говорив:

— Ось… Спало на думку кілька рядків. Може, тобі буде приємно?

Він тицяв у руки папірець з віршами й зникав. Велика фізична сила поєднувалася в ньому з дитячою сором'язливістю.

Якось, пам'ятаю мов зараз, він дізнався, що мої батьки святкують річницю свого весілля. Принц Датський підійшов до мене на перерві, тицьнув у руку аркуш паперу і сказав:

— Ось… Спало на думку… Може, тобі буде приємно… І зник.

На аркушику було написано:

В день оцей, вітавши тата й маму, Ти усе тверезо оціни: Це ж яка була б для тебе драма, Якби не зустрілися вони! Якби тато твій не оженився, Ти б ніколи, хлопче, не вродився!..

У його грудях билося добре, благородне серце! Я читав, що поети часто приятелювали між собою: Пушкін із Дельвігом, Шіллер із Гете… А Принц Датський приятелював з Генкою Покійником.

Покійник писав вірші про кохання. Це була людина років тринадцяти. На зріст він був невисокий, плечі мав неширокі, лице його вкривала мертвотна блідість. І взагалі він дуже хотів умерти.

Жить не варт, Не витримують нерви! Серце в муках згоріло дотла, Коли ти на великій перерві З старшокласником враз відійшла…

Над цим віршем стояли дві літери: А. Я.

А в поемі, перше читання якої відбулося у нас у вбиральні на другому поверсі, були такі рядки:

Вмерти, вмерти, умерти скоріш! Стати прахом, згоріть до останку, Щоб ніколи не бачити більш. Як ти з іншим ідеш в роздягалку…

Під назвою поеми також стояли дві літери: Б. Ю.

Нам дуже кортіло довідатись, через кого Покійник так жахливо страждав. Ми перевірили за класним журналом; дівчаток із такими ініціалами у нашому класі не було.

— Може, з іншої школи?.. — висловив хтось припущення.

І раптом мені спало на думку:

Ні! Вони обидві з нашої школи: інакше б він не бачив, як А. Я. на великій перерві підійшла до старшокласника і як Б. Ю. спустилася з іншим до гардероба!

— Це правильно!.. Справжній тобі Детектив: яка сила логічного мислення! — захоплювалися всі.

Тільки Принц Датський сказав:

— Не чіпайте Покійника!.. Хто його зачепить, той матиме справу зі мною.

І хоч велика фізична сила поєднувалася в ньому з дитячою сором'язливістю, всі знали: Покійника він не дасть скривдити. Він поважав його, бо сам не вмів писати віршів про кохання.

— А тільки це і є справжня поезія! — вигукнув якось Принц Датський. — Усі класики з раннього дитинства писали про кохання. Таланти треба берегти!

Це було його яскравою особливістю: захоплюватися іншими.

— Чому ж ти сам пишеш вірші до різних дат? — спитав я в Принца.

— Людям приємно, коли їх поздоровляють… Особливо в риму! — відповів він.

— А ти пиши так само про кохання!

— Щоб писати про нього, треба його пережити, — відповів Принц Датський. — Покійник уже зазнав цього щастя, а я ще ні!

Покійник зазнавав цього щастя уже втретє.

Взагалі життя у нього було легке. Всі свої останні вірші він присвячував якійсь В. Ш. Вона ще не спускалася з іншим до гардероба. Але Покійник все одно жити не хотів:

Серце вмерти моє забажало, В грудях вибухнути, мов набій, За одне твоє слово ласкаве, За погляд довірливий твій.

Я наважився й запитав:

— Скажи: хто вона… В. Ш.?

— Хіба це було б не жахливо?

— Що… жахливо?

— Хіба я можу розголосити її ім'я?

— А чому ж?

— Ти не розумієш?

Це було його яскравою особливістю: відповідати на запитання запитанням.

— Але чому ж? — наполягав я.

— Хіба мужчина має на це право?

У його кволих грудях билося благородне серце!

Принца з Покійником одразу ж прийняли в гурток. Попросилася до гуртка і Валя Миронова.

Це було біляве створіння років дванадцяти з половиною. Тобто минулого року, коли організувався гурток, усі ми були на рік молодші… Але в тій страшній історії, яку я хочу розповісти, це не відіграє істотної ролі.

Миронова була найбілявішим і найстараннішим створінням у нашому класі. Вона, здавалося, завжди була заклопотана одним: як би їй у чомусь перевиконати норму!

Якщо вчителька загадувала розв'язати вдома сім арифметичних прикладів, Миронова піднімала руку й питала:

— А вісім можна?

Якщо інша вчителька просила подати домашній твір через чотири дні, Миронова піднімала руку й питала:

— А через три можна?

Думаючи про людину, завжди в уяві бачиш її у найхарактернішій для неї позі. Ну, наприклад: Гліб Бородаєв дістає із своїх відстовбурчених кишень бутерброд з ковбасою і годує собаку; Принц Датський, попри свій велетенський зріст і свою силу, соромливо простягає аркушик паперу із віршами, які