Анатолій Георгійович Олексин - Дуже страшна історія

Наприклад, коли хтось падав і розбивав коліно, Гліб одразу підбігав і говорив:

— Як це воно… Але ти не дуже… Я зараз постараюся…

Він, коли хвилювався, не договорював фразу до кінця. Фрази його несподівано обривалися, як звуки несправного мотора, що глухне і знову починає працювати, глухне і знову починає… Але ми, вже знали, що за хвилину-дві Гліб принесе з лікарського кабінету, з першого поверху, йод, а з убиральні, з нашого поверху, хусточку, намочену холодною водою.

У його грудях билося скромне, благородне серце!

— Звичайно, Гліб такий самий учень, як ви всі, — сказав Святослав Миколайович. — Не його заслуга, що він онук Бородаєва, письменника, який творив у другій чверті цього століття у нашому з вами рідному місті. І все-таки я радий, що Гліб вчиться саме тут! Я думаю, що пильна цікавість до творчості одного письменника поглибить вашу цікавість до літератури в цілому. І тут Гліб може подати нам неоціненну допомогу!..

Усі знову обернулися до Гліба… Коли на нього дивився хтось один, він і тоді нахилявся від ніяковості, а тут уже зовсім ліг на парту.

— Якось усе це… — тихо промовив він, не договорюючи фрази, наче хтось поряд розбив коліно.

Ми знали, що в місті жив колись письменник Гл. Бородаєв: портрет Гл. Бородаєва висів у шкільній залі, на дошці «Наші знатні земляки».

І враз у мене майнула думка: «І його теж, напевне, звали Глібом!»

Ми не знали, що той Гліб — рідний дідусь нашого Гліба. Наш Гліб ніколи нікому цього не казав.

Але класний керівник Святослав Миколайович розкрив його таємницю… Це був чоловік років п'ятдесяти дев'яти (він казав, що коли ми рішуче не змінимося, то він через рік утече від усіх нас на пенсію).

Він був невисокий на зріст. Очі його дивилися втомлено, про втому свідчила також блідість його не завжди чисто виголених щік.

Але зовнішність Святослава Миколайовича була обманлива. Енергія в ньому аж клекотіла!

— Ми надамо нашому гурткові ім'я Гліба Бородаєва! — вигукнув він. І в очах його зникла втома.

— Якось усе це… — тихо озвався Гліб із своєї задньої парти. — Адже мене також звуть… Дехто може подумати… Хтось із інших класів…

Він не договорював до кінця жодної фрази: виходить, він хвилювався як ніколи!

— Адже є інші теж… — говорив він далі. — Чому обов'язково дідуся?.. От хоча б Гоголь…

— Але ж онук Гоголя не вчиться в нашому класі, — заперечив Святослав Миколайович. — А онук Бородаєва вчиться!

З того самого дня до Гліба прилипло прізвисько: Онук Бородаєва.

Всюди діти люблять придумувати прізвиська. Та в нас у школі це, як казали вчителі, «стало небезпечною пошестю». А що тут небезпечного? На мою думку, прізвисько може сказати про людину значно більше, ніж ім'я. Ім'я взагалі ні про що певне не говорить. Адже прізвисько придумують в залежності від вдачі. А ім'я дають тоді, коли людина не має ще ніякої вдачі. Ось коли мене покличуть просто на ймення — Алик! — що про мене можна буде взнати? А коли на прізвисько — Детектив! — одразу буде зрозуміло, на кого я схожий.

Шкода тільки, що дехто плутає і замість «Детектив» кричить; «Дефектив!» Але я в таких випадках не відповідаю.

— Заняття гуртка ні в якому разі не повинні бути схожими на наші уроки. Ніхто там не буде вчитися! — заявив Святослав Миколайович. І всім ураз закортіло вступити до цього гуртка. Але на шляху виникли несподівані перешкоди.

— Творча спрямованість буде обличчям гуртка, — сказав Святослав Миколайович. — А рекомендацією буде літературний хист!

Виявилося, що такої рекомендації немає майже ні в кого у нашому класі. Тільки Андрій Круглов, на прізвисько «Принц Датський», та ще Генка Рижиков, на прізвисько «Покійник», складали вірші.

Прізвиська їхні на перший погляд могли видатися трохи дивними, але це тільки на перший, легковажний погляд!

Круглова прозвали не просто Принцом, а саме Датським, тому що він полюбляв складати вірші на відзнаку всяких шкільних дат, і навіть родинних: до початку навчального року і до закінчення навчального року, до днів народження і якщо хтось умирав. Коли нашій школі минуло десять років, він написав:

В день оцей, коли ми відзначаєм Школи незабутній ювілей, Ми із хвилюванням помічаєм. Що на серці веселіш стає!

Одного разу, першого вересня, піонервожата прочитала нам на лінійці вірші Принца:

В день оцей, коли ми починаєм Свій похід до верховин наук. Ми із хвилюванням помічаєм, Ніби стало сонячніш навкруг!

А напередодні літніх канікул у стінгазеті з'явився такий вірш Принца Датського:

В день оцей, коли ми завєршаєм Наш навчальний, нелегкий наш рік. Ми із хвилюванням відчуваєм, Ніби сльози капають з повік… Ні! Навіщо сумувать без тями? Хай ми й не повернемось сюди. Все одно залишимось серцями Біля парти й дошки назавжди!

Святослав Миколайович сказав якось, що справжній поет «залишається вірний собі». Принц Датський завжди залишався вірний собі!

Це була людина років тринадцяти. На зріст він був високий, плечі мав широкі. Якщо Принц Датський дізнавався, що в когось дома відбувається важлива подія, він хапав папір і олівець, ішов кудись, щоб