Анатолій Георгійович Олексин - Дуже страшна історія

Святославу Миколайовичу мій перший «млинець» дуже сподобався.

— Подекуди ти продовжуєш благородні традиції рицарських романів. Щодо стилю, звичайно, — відзначив він. — Можу сказати, що це не сучасно…

— Мода — річ мінлива! — вигукнув я.

— Безумовно. До того ж я не хочу ставати на горло жодній вашій пісні! Гостра спостережливість тобі багато що підказала. І ще підкаже! Отже… Тепер у гуртку вже…

— П'ять чоловік! — швидко піднявши руку, підказала Миронова.

Це було її яскравою особливістю: вона любила підказувати вчителям.

— Ні, в гуртку буде шість членів, — поправив її Святослав Миколайович. — П'ять звичайних і один почесний: онук Бородаєва!

Радість освітила стомлені очі Святослава Миколайовича і його бліде, не завжди чисто виголене обличчя. Він не знав, до яких жахливих подій це все спричиниться!..

І в мене на душі не було навіть легенької тіні тривоги. Навіть неясне передчуття чогось поганого не в'явилося, не торкнулося мене тієї хвилини.

Я радів, як малий, що буду в одному гуртку з Наташею Кулагіною! Я веселився, як дитина!..

у якому ми невблаганно наближаємося до страшної історії, хоч цього можна й не помітити

О, які легковажні, поквапливі висновки ми часом робимо!..

Я завжди гадав, що почесний учасник будь-чого — це такий учасник, який, на відміну від звичайних учасників, може абсолютно ні в чому не брати участі. Але це була прикра помилка! Саме Глібові доручили організувати в нашому класі «Куточок Бородаєва».

— Мені якось… Самому… Це якось не дуже… — не договорюючи фраз, почав відмовлятися Гліб.

— Хибний погляд! — вигукнув Святослав Миколайович. — Неправильне розуміння… Діти та онуки видатних людей завжди пишуть мемуари, спогади, відкривають і закривають виставки. Одне слово, вшановують пам'ять! Кому ж і шанувати, якщо не їм?

Гостра спостережливість підказала мені, що Гліб писати мемуари не мав наміру і взагалі йому було якось не по собі.

Проте наступного ж дня він усе-таки приніс фотографію, на якій його дідусь був зображений на повен зріст.

Це був чоловік років шістдесяти або сімдесяти. Гостра спостережливість давно підказала мені, що замолоду люди змінюються кожного року, а у старих людей важко визначити вік. На зріст він був невисокий, плечі мав неширокі.

— Майже всі визначні люди виглядають хирлявими й дрібними, — пояснив Святослав Миколайович. — Природа спрямовує свою увагу або на м'язи, або на звивини мозку. На те і друге їй бракує сил!

Бородаєв не мав бороди. Він носив вуса.

— З огляду на своє прізвище, письменник міг би відпустити бороду, — сказав Святослав Миколайович. — Але він пішов шляхом найменшого опору! Звідси ми робимо висновок, що він не надавав значення зовнішнім факторам, а тільки внутрішнім, тобто дивився в суть, у глиб, у корінь подій.

«Куточок Бородаєва» розмістився між класною дошкою й дверима. Здоровило Принц Датський самотужки приволік величезний фанерний стенд.

У центрі вмістили фотографію письменника, під якою зазначено рік народження і через рисочку рік смерті. Рисочка була коротка, а життя Гл. Бородаєва дуже довге: він помер на вісімдесят третьому році життя.

На стенді розмістили улюблені книжки покійного письменника, які Гліб також приніс з дому. На кожній обкладинці стояв бузковий штамп: «З особистої бібліотеки Гл. Бородаєва».

Виявилося, що письменник полюбляв детективи. Я одразу зрозумів, що у його грудях билося чесне, благородне серце.

Були тут і книжки самого Гл. Бородаєва. На них теж стояли бузкові штампи. Досвідчене око могло б одразу визначити, що найчастіше в письменника брали почитати його повість під назвою, яка примусила мене здригнутися: «Таємниця старої дачі». Вона була найбільш пошарпана.

— Детектив? — пошепки запитав я в Гліба.

Він ствердно хитнув головою.

— Дай почитати…

— Але ж це експонат! — втрутився Покійник, що стояв поруч.

І ліниво кивнув на плакат, вивішений Мироновою: «Руками не чіпати!»

— Тебе не питають! — відповів я Покійникові з погано прихованим роздратуванням. І знову повернувся до Гліба, — Тільки на одну ніч!

— Гаразд, візьми, — промовив Гліб голосно й чітко, як майже ніколи досі не говорив.

Мені здалося, йому було приємно, що він може дозволити, а міг би й заборонити. Але потім я подумав: «Ні, він такий гордий просто через те, що я хочу почитати книжку його дідуся. Я б також пишався. Це цілком природно!»

Повість справила на мене величезне враження! У передмові було сказано, що «вона належить до пізнього періоду творчої діяльності Гл. Бородаєва». Виходить, на старості літ він раптом полюбив детективи. А мої батьки запевняли, що захоплення детективами — «це хлоп'яцтво». О, які легковажні, поквапливі висновки ми часом робимо!..

Так, «Таємниця старої дачі» мене просто вразила. Там було все, що я так цінував у художній літературі: убивство й розслідування… Взимку на дачі зникла людина. Щезла, випарувалася, наче і не було її! Це сталося вночі. Просто під Новий рік! Усі вікна й двері були замкнені зсередини. Вранці на снігу не знайшли ніяких слідів. Протягом трьохсот двадцяти трьох з половиною сторінок зниклого шукали слідчі, собаки н родичі. Але даремно… Це був єдиний детектив з усіх, які я читав, де злочинців не впіймали.

У післямові було написано: «Отже, злочинців не виявили… Та зате виявила себе творча індивідуальність автора! Він не пішов второваною дорогою. У повісті не знайдеш «чужих слідів», як не було їх біля старої дачі після таємничого зникнення… «Таємниця старої дачі» так і залишилася таємницею. Зате читач має над чим поміркувати!»

Я міркував кілька днів.

Гліб сказав, що дідусь змалював дачу, на якій минули останні роки його життя.

— Детективний період? — спитав я.

— Ні, він тільки одну цю книжку… Більше він жодної… Це була остання…

— Лебедина пісня! — вигукнув Покійник, що опинився поруч.