Василь Павлович Бережний - Оаза в льодах

Після того, як Панас продемонстрував свою владу над вогнем, сім’я дикунів дивилася на нього побожно. Двоє старших заметушилися, дістаючи щось із пічурок і ніш. Не без подиву спостерігав за ними Панас. Та й як не дивуватися, коли вони розіслали посеред печери якісь величезні, схожі на пальмові, листки, а на них поклали свіжі плоди, що нагадували ананаси. Супроводжуючи жестами свої слова, запросили їсти. Тільки тепер Панас відчув голод. Без зайвих церемоній сів і почав призволятися. Соковиті кисло-солодкі плоди здалися йому дуже смачними. Шматочки їх просто танули в роті.

— А знаєте, як у нас на Україні кажуть? — усміхнувся Панас, обводячи поглядом зарослі волоссям обличчя. — На світі не без добрих людей!

Минуло чимало часу, і Панас звик жити в печері. Без особливих зусиль він вивчив мову тубільців і вже міг порозумітися з ними. Було, звичайно, багато такого, чого вони ніяк не могли второпати — наприклад, звідки прибув Панас. Найстарший, що звався Оча, довго розповідав про їхню землю. Оточена вічними льодами, вона єдина в усьому світі. Оча говорив про якийсь непогасний вогонь, гарячі водограї, загадкову країну вічного сну. Розповідаючи, старий сидів із напівзаплющеними очима, біля його ніг лежала дівчина Ава — мабуть, його дочка. Коли він говорив про країну вічного сну, в Ави блищали очі від захоплення.

«Легенди, казки… — думав Панас, слухаючи його чудернацьку мову. — Але звідки вони беруть нафту або ці чудові овочі?»

Згодом він поступово дізнався про все. Оаза полого понижувалась і переходила в плодючу долину, що тяглася на десятки кілометрів. Там буяла рослинність, звідтіля тубільці приносили різні плоди. В річці та озерах ловили рибу. Про тварин чи звірів вони не згадували і м’яса ніякого не вживали. Не було в них і луків та стріл. «Вони беруть готове в природи, — зробив висновок Панас. — Та ото ще ловлять рибу». Непогасний вогонь — не що інше, як горіння газу, який у багатьох місцях виривається із надр землі. Величезні вогненні язики здіймалися там і сям над долиною. В сутінках полярної ночі їх було добре видно. Пломеніло щось і в кратері невеликої сопки, на якій жив Омоно — їхній, сказати б, ватаг. З сопки, твердив Оча, брав свій початок таємничий шлях до «країни вічного сну». Пізніше Панас зрозумів, що мова йде про «потойбічний» світ, до якого потрапляють через кратер вулкана. В кратер з великими церемоніями кидають старих, немічних, хворих, а також і тих, що розгнівали Омоно чи не догодили йому. Відблиск вулкана жовтою розпливчастою плямою лягав на хмари.

Мабуть, оце підземне тепло, думав підривник, і спричинилося до виникнення життя в оазі. А який багатющий край!..

Кілька разів хлопець спускався в долину, звичайно, в супроводі своїх нових друзів. Там, унизу, було так тепло, що довелося скинути хутряний одяг. Коли Панас зробив це вперше — тубільці закам’яніли від подиву. Адже він зняв із себе шкіру!

Панаса дивувало, що його не ведуть до Омоно — їхнього володаря. Саме слово «Омоно» перекладалось чи то як «посланець духів», чи то як «посередник між духами і людьми».

— Не Омоно, а Омана! — сміявся Панас. — А ви, дурні, й слухаєте.

Нічого доброго від цієї зустрічі хлопець не чекав, але зустрітися хотів. Може, йому вдасться умовити Омоно, і той допоможе якось вибратись на льодовик?

Оча пояснив Панасові, що його поведуть на магічну гору не раніше, як із-за обрію з’явиться «білий вогонь», тобто коли зійде сонце. Такий звичай. Тоді збуджується, дрижить Священна гора, червоний вогонь піднімається у кратері, щоб підхопити тих, хто відправляється до країни вічного сну. «Значить, зі сходом сонця посилюється вулканічна діяльність, — міркував Панас. — Цікаво… Мабуть, сила тяжіння викликає приплив магми? Ну, нічого, вчені розберуться… А «посланець духів» використовує це явище природи для ошуканства. Цікаво, чи він сам вірить у це?»

Годинами не спав Панас, обмірковуючи своє становище. Сумку з вибухівкою підкладав під голову, побоюючись, щоб її не вкрали. Але первісні люди не відзначалися цікавістю, по натурі вони були м’які, незлостиві. Могутність дивовижної істоти, яка скидала шкіру і могла видобувати вогонь, викликала в них захоплення і страх. Адже вони тільки «позичали» полум’я, а про те, щоб «викликати» його — навіть не помишляли!

Одного разу Панас прокинувся від різких криків. Надворі перед входом до печери, підстрибували, галасували і всіляко метушилися дикуни. Спочатку він не зрозумів, у чому річ. Коли ж вийшов із печери — і сам зрадів. Над далекими горами, що тьмяніли на обрії, сходило сонце! Виткнувся ще тільки невеличкий окраєць його, а все навколо наче обновилося, ніби почало жити новим життям. Зникло примарне світло полярного сяйва. На льодовикових урвищах затремтіло безліч веселок, почали здійматися білі тумани, засиніли далекі гаї. А озеро? Одно червоніло, немов налите кров’ю, друге біліло, наче наповнене молоком, третє вражало густою синявою.

Сонце здіймалося над обрієм повільно-повільно. Воно викликало екстаз у цих волосатих істот. Їхні горлові крики долинали звідусіль, і це не дивувало Панаса. Йому й самому хотілося кричати, плакати й сміятись. Це ж і його друзі-полярники спостерігають життєдайне світило. Чи хоч згадують вони зниклого підривника? Ех, коли б оце вертольотик!..

Почалися готування до мандрівки на магічну гору, де Омоно визначатиме долю кожного: чи лишатися йому в цій долині, чи мандрувати в країну вічного сну.

Нарешті приготування скінчилися. Всі причепурилися, взяли подарунки — в’ялену рибу, сушене коріння, пояси, оздоблені риб’ячою лускою, якісь блискучі камінці — і пішли кам’янистою стежкою вниз, у долину. Панас, перекинувши сумку з вибухівкою через плече, почовгав слідом. Щоб не так виділятись — не скинув своєї «шкіри». Але все одно його постать відразу впадала в око — він був на ділу голову вищий від найвищого тубільця.

Дорогою до них приєднувалися все нові й нові тубільці. Незабаром Панас опинився всередині живого потоку, йому здавалось, що