Василь Павлович Бережний - Оаза в льодах

на нього майже не звертають уваги, хоча насправді сотні колючих поглядів обмацували його струнку постать.

Пройшли тінистий гай, проминули дивовижно червоне озеро, перевалили через кілька пагорбів і нарешті вступили на передгір’я, що вело до Священної гори. Біля підніжжя сопки виднівся величезний натовп. Тубільці розташувалися тут багатьма таборами. «Видно, особисті справи розглядаються в канцелярії без поспіху, — пожартував у думці Панас. — Теж мені бюрократи!»

А на душі було тривожно. Що може зробити дикун, який має таку владу? Мабуть, у нього є і виконавці його волі, адже будь-яка влада тримається на реальній силі.

Невдовзі він переконався, що така сила існує. Щось на зразок тілохранителів, озброєних гострими каменями, прив’язаними до замашних держаків. Дикуни стояли двома шеренгами, що тяглися майже до самісінької вершини сопки, де темнів отвір печери Омоно. Це був живий коридор із волосатих тіл.

Біля підніжжя гори виконувався якийсь ритуал — танці, кружляння із смолоскипами — одне слово, якась метушня, супроводжувана завиванням. «Ти диви, які вихиляси! — обурювався Панас. — Невже отаке життя продовжувалось у наших предків сотні тисяч років? Не може бути!» Біля Панаса крутився старий Оча, то брикаючи ногами, то вишкіряючи зуби.

— Телепні! — роздратовано гукнув Панас. — Наші стиляги не гірше вас викаблучуються. Припиніть!

Оча зупинився на мить, але, нічого не второпавши, знову застрибав.

Нарешті вони пішли на гору. Вірніше, пішов Панас, а всі інші поповзли на ліктях і колінах.

— Устаньте! — гримав на них Панас, але вони боялися навіть голову підвести. Повзли одне за одним — тільки похитувались волосаті спини. Здавалося, стежкою звивається велетенський казковий дракон.

Підйом у такий спосіб зайняв кілька годин. Панас крокував обережно, щоб ні на кого не наступити. Охоронці проводжали його лютими поглядами. Але жоден не насмілився зачепити.

Ось і майданчик біля печери Омоно. Далі — отвір. Тут Панасові довелося зігнутися.

— От клятий шаман! — вилаявся він уголос. — Не міг уже зробити більшого отвору!

Печера була височенна й простора. Глянувши на гладеньку, як дзеркало, долівку, Панас подумав: «Мабуть, це був колись боковий кратер, і то застигла лава». Хоч печеру освітлювала безліч смолоскипів, проте Панас не відразу побачив Омоно. «Посланець духів» сидів на камені біля найвіддаленішої стіни в оточенні своїх поплічників. Наблизившись до нього, підривник мало руками від подиву не сплеснув. «Та це ж вона, а не він! Тут, значить, матріархат».

Хижо зиркнувши на Панаса, Омоно аж зашипіла. Оча, який плазував біля парубкових ніг, буркнув:

— Омоно сердиться. Твій живіт не торкається священної долівки.

— І не торкнеться, поки я живий! — сердито сказав підривник.

В печері стало зовсім тихо. Омоно, роздуваючи ніздрі, подалася вперед, схопилася волосатими руками за камінь, що лежав перед нею, і заклякла в такій позі. Ті, що стояли побіля неї, наготували свою зброю — палиці з прикріпленими до них гострими каменями. Панас зупинився. «Це ж звір, готовий до стрибка, — подумав. — Ну, нічого, я тебе почастую». Уголос сказав:

— Я не твій підлеглий, Омоно, і не знаю місцевих звичаїв.

Омоно глибоко зітхнувши, і видно, стримуючи злість, сіла на свій «трон». Її очиці свердлили Панаса, її поплічники теж не зводили очей з високої сильної постаті, що невідомо звідки прийшла до їхнього царства. Хижі, чомусь розлютовані, вони ладні були в будь-яку мить кинутися на Панаса. Але Омоно не подавала сигналу, і вони мовчки тупцяли на місці. Нарешті вона заговорила — хрипко, відривисто. Її слова можна, приблизно, перекласти так:

— Духи відкрили мені, що ти з’явишся в нашу долину і будеш мені слугувати, допомагатимеш підкорювати непокірних.

«Ох, і хитра ж холера! — промайнула в Панаса думка. — Ти дивись, як зорієнтувалася».

— Довго тут я не можу бути, — примирливо відповів Панас. — Треба щоб твої люди вирубали в льодовій горі стежку, і я піду в інші долини.

Ці слова збентежили Омоно. Покате чоло її зморщилося.

— Які інші долини? — роздратовано спитала вона. — Хіба ж ти не знаєш, що на всьому світі є тільки одна наша Долина Життя?

— Еге, — засміявся Панас, — та ти, я бачу, дуже мудра особа! Знай же, що ваша Долина Життя — це лише крапля в морі… — І він почав якомога дохідливіше розповідати про інші материки, про людей, що їх населяють. Хтозна, чи все було зрозуміле в його розповіді, та, напевно ж, що не все. Бо в їхній мові і слів не вистачало, щоб намалювати картину широкого світу. Проте головну Панасову думку Омоно і більшість присутніх зрозуміли. Але ця думка була така незвична, що не справила на них ніякого враження. Вона просто не вкладалася в їхніх головах. Омоно, чи не найрозумніша істота серед них, відчула тільки небезпеку від розголосу про широкий світ. Вона сказала так (її слова передаємо, звичайно, приблизно):

— Колись, дуже давно, підземні духи розгнівались на нас, погасили вогні в Долині, випили теплі водяні стовпи. Холод побив родючі гаї. Наша прамати літала на птиці далеко-далеко, аж на край світу. Та скільки не летіла вона — всюди був сніг і крига. Окрім нашої Долини Життя, інших немає ніде.

— Є, — ствердив Панас, — та ще й дуже багато.

— Нема, не було й не буде, — заперечила Омоно.

Панас засміявся: адже й він любить заперечувати те, чого не знає.

«Диспут» їхній продовжувався досить довго. Панас звернув увагу, що в печері дуже жарко. Із бокового входу вривався потік гарячого повітря. «Цей хід тягнеться, мабуть, аж до кратера, — подумав хлопець. — Він, очевидно, і є шляхом до «країни вічного сну». Отже, вулкан служить і піччю і крематорієм. Панас розстебнув під шиєю ґудзика і зсунув куртку вниз, до пояса. Рукава її звисли аж до підлоги.

Загадковий чужинець скинув шкіру! Це