Василь Павлович Бережний - Оаза в льодах

Кам’яниста стежка звивалася між чагарником. Куди вона веде? Панас підвів голову й зупинився, як укопаний: на обрії бовваніло місто! Он шпиль високого замку, нижче у тьмяному світлі поблискують вузькі високі вікна…

— Що за чортовиння? — вилаявся про себе Панас. — Може, я сплю і все це мені сниться?

Але місто виднілося досить чітко, і Панас вирішив іти до нього. Через деякий час він побачив, як високо над замком у небі з’явився величезний літальний апарат. Кілька секунд він летів понад шпилями, а тоді різко шугнув униз.

Панас зупинився, як зачарований. Почав озиратися навколо. Коли ж знову рушив уперед і кинув погляд на обрій — місто зникло. Ні шпилів, ні дахів — нічого не було. Темніли скелі та й більш нічого.

«Марево, це було марево! — чомусь із полегшенням подумав Панас. — Гра світла…» Пригадав розповіді товаришів про марева в Антарктиді. То їм бачилось, що по небу пливуть кити, то з’являлися вгорі перевернуті кораблі… Сам він оце побачив марево вперше. «А хай йому лихо, — подумав, — тільки збиває з пантелику. А може, й слід… того… несправжній?»

Придивився: ні, слід справжній, і, видно, недавній. Що ж робити?

Панас звернув набік і сів між камінням. Треба було обміркувати становище. Нараз почув шурхіт. Виглянув із-за каменя і закляк. Стежкою йшла якась людиноподібна істота! Все тіло її вкривала густа, трохи рудувата шерсть. Голова помітно загострена зверху і розширена внизу, щелепи видаються вперед. В руках істота тримала сплетену з лози вершу, в якій поблискувала риба. Тубілець ішов не поспішаючи, перевалюючись із ноги на ногу, неначе пінгвін. Ростом був невисокий, метра з півтора.

«От і господар оази, — тривожно подумав Панас. — Рибку, значить, люблять… Цікаво, куди він прямує?»

Назирці побрів за рибалкою.

Поминувши чагарі, тубілець, а за ним і Панас, наблизились до невеличкого озера. В далині виднілися невисокі гори. А позаду них тьмянів льодовик. Здавалося, скелі стримували його просування, загороджували шлях на рівнину. Ґрунт скрізь був кам’янистий, покритий сизим мохом.

Ще здалеку Панас запримітив, що гори всіяні якимись темними кружалами. Підійшов ближче, роздивився, що то отвори, в яких зрідка показуються такі ж волосаті постаті, як і його «провідник». «Печери, — подумав Панас, — але не може бути, щоб ці печери правили їм за житло. Там же, напевне, зовсім темно».

Коли рибалка зайшов до однієї з нижніх печер, Панас зупинився, постояв у нерішучості й повернув назад, до чагарників. «З цими створіннями треба бути обережним, — промайнуло у хлопця в голові. — Хтозна, який у них характер». Багато передумав Панас, лежачи в кущах, аж поки не заснув. Хоч і дужий він був і витривалий, але втома взяла своє. Сон підкрався непомітно…

Панас спав так міцно, що не почув, як, стиха ґелґочучи, до чагарника підійшло кілька дикунів. Зупинилися, мовчки оглядаючи чужинця, його довге, сильне тіло, так само, як і їхнє, вкрите шерстю.

Не чіпали, терпляче очікуючи, поки він прокинеться.

В очах, що поблискували з-під густих навислих брів, світилося збентеження. Посідали навпочіпки, тихенько перемовляючись. Звуки їхньої мови були короткими, уривчастими.

Панас спав може години дві. Коли ж прокинувся і побачив себе в цьому незвичайному товаристві, рвучко сів і зненацька вихопив шашку толу. Господарі з ґелґотом відхилилися, але все ж таки сиділи мирно, не вишкіряючи зубів, не вигукуючи войовничих гасел. Панас дивився на їхні оброслі волоссям обличчя і думав, що коли б вони схотіли, то давно б уже роздерли його на шматки. Виходить, це мирні істоти.

Довго вони отак сиділи — Панас пильно дивився на них, а вони на нього.

— Ну, й комедія! — силувано усміхнувся підривник. — Чого баньки вирячили? Приймайте гостя!

Вони перезирнулися між собою, щось заґелґотали. Серед інших Панас виділив найчастіше вживане сполучення звуків «омоно».

Тубільці, видно, звернули увагу, що на Панасові не така щетина. Несміливо підходили, торкалися рожевими долонями. Потім рушили в напрямку до печер, жестами показуючи Панасові, щоб і він ішов слідом за ними. Іншого виходу не було — пішов. Дивився на їхні оброслі густою щетиною тіла і не йняв віри, що це — люди. Вони більше скидалися на тварин — мавп, чи що… Але ж ходять на двох, розмовляють…

Ці, що надибали Панаса і повели його до себе, мешкали в просторій печері. Долівка була вистелена м’яким мохом. На стіні блимав каганець. Це остаточно переконало Панаса, що перед ним люди. Первісні, дикі, але люди. Тварини ніколи не навчаться користуватися вогнем. Вони можуть влаштовувати затишні лігва, але вогонь — не для них.

Панас підійшов до каганчика і став його пильно розглядати. У шматку каменя було зроблено заглибину. В ній поблискувала темна рідина, з якої витикалося волоконце. На тому ґнотику і цвіте золотою пелюсткою вогник. Що ж тут горить? Хлопець умочив палець, понюхав. Нафта! Не може бути… Ще раз умочив і ненароком погасив світло. В печері зробилося темно. Господарі тривожно заґелґотали і кинулися до виходу. Панас пригадав, що в сумці в нього є електричний ліхтар. Він швидко вийняв його і ввімкнув лампочку. Яскраве світло прорізало темряву. Приголомшені дикуни повернулися в печеру, але посідали, притуливши долоні до грудей, біля входу і з острахом стежили за Панасом. А він дістав із сумки ще й запальничку, викресав вогню і засвітив каганець.

Коли переполох улігся, Панас уважніше оглянув печеру. І який же він був вражений, коли побачив, що стіни її з кам’яного вугілля. Чорне, блискуче, ніби відшліфоване, воно залягало шаром метрів на три товщиною. «Мабуть, усі печери в гірському масиві видовбані у вугільних шарах, — подумав Панас. — Тепер наукові станції Антарктиди будуть забезпечені паливом!»

В ту мить у хлопця й гадки не було, як він повідомить про