Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

80-х роках XVIII століття Скоропадські намагались офіційно закріпити свій герб та родовий девіз, але цей герб вдалося затвердити тільки 1884 року вже батькові Павла Скоропадського, для цього Петро Скоропадський відвідував столицю та зустрічався з імператором Олександром III.

Герб Скоропадських містив щит, на лівій, срібній половині якого був зображений запорозький козак у червоному одязі, що тримав рушницю, а на правій, червоній половині — три перехрещені стріли вістрями униз, пов’язані золотою стрічкою. Щит підтримували двоє срібних коней, а прикрашала червона кирея, підбита соболями й увінчана червоною гетьманською шапкою з соболевою обшивкою. Девіз герба «Об’єднує перших» містився на срібній стрічці під щитом. Герб роду Скоропадських є унікальним, бо є єдиним українським гербом нетитулованої шляхти, що містив зображення мантії — виключно атрибута монархів, князів, принців, герцогів, а зображення гетьманської шапки, що є на гербі Скоропадського, немає на жодному шляхетському українському гербі.

* * *

Важка доля переслідувала родину Скоропадських. Петро Іванович іще з Кавказьких військових кампаній привіз не тільки ордени та золоту нагородну зброю, але й сифіліс. Незважаючи на жахливу, невиліковну хворобу, ховаючи її, він одружився, народились діти. Все життя Петро Скоропадський лікувався, але так і не зміг видужати, а от його дружина вилікувалася.

Серед його дітей тільки старший син Михайло був хворий на уроджений сифіліс. Після народження дітей Петро Іванович оселився окремо від жінки та дітей, які рідко навідувалися до хворого батька, до сусідньої садиби Сафронівки. Згадуючи цей час, Павло Скоропадський писав: «Сафронівка залишила в мені сумний спогад. На цьому маєтку було тавро прокляття».

У п’ятдесят років батько родини Петро Іванович раптово помер. Губернське шляхетське зібрання призначило Марію Андріївну та Олександру Олсуф’єву опікунами над Михайлом, Павлом та Єлизаветою, що втратили батька. 1895 року у двадцять три роки захворів на сифіліс і епілепсію старший син Михайло. Після смерті чоловіка Марія Андріївна бідкалася з його заплутаними справами та боргами, та вже через два роки, коли помер дід — Іван Скоропадський, вона почала управляти великими маетностями роду Скоропадських.

У середині 80-х років XIX століття, по смерті Петра Івановича, родина Скоропадських оселилась у великому будинку графів Олсуф’євих у центрі Москви на Тверському бульварі. Павло та Михайло Скоропадські вчились у кращих викладачів і гувернерів та складали іспити за кожен клас у Стародубській гімназії. Павло й Михайло зростали хворобливими хлопцями, паничами. Майбутній гетьман, згадуючи дитинство, писав: «Мене, за англійською звичкою, чомусь іще в п’ять років одягали дівчинкою». Але п’ятирічний Павло не мав нічого проти такої «уніформи»…

На літні та осінні місяці брати приїздили на оздоровлення до українських маєтків Скоропадських. Одним із домашніх учителів братів був Сергій Земченко — «людина ця була дуже культурною, що вміла цілком опанувати душею своїх вихованців… дуже передовий…» Павло Скоропадський згадував: «Він мені здавався недосяжно високим і чистим… насправді він виявився відчайдушним кар’єристом». Цей Земченко намагався довести братам Скоропадським, що «Бога немає», але Михайло та Павло зберегли у своїй душі віру у вищий розум і відчуття призначення та фатальної долі.

Михайло Петрович Скоропадський (1871–1914) навчався спочатку в Київській колегії Павла Ґалаґана, а згодом на юридичному факультеті Петербурзького університету, однак не зміг його закінчити, бо страждав уродженим сифілісом, безсонням, епілепсією (істероепілепсією). Можливо, насправді Павло хворів не на вроджений сифіліс, а на остеомієліт. Постійні думки про уроджений сифіліс, якому провиною «батьків гріх», переслідували Михайла Скоропадського, він відмовився від одруження й став релігійним фанатиком. Часті припадки, думки про самогубство, ненависть до батька та підвищена вразливість призвели до різкої зміни особистості Михайла.

Михайло Скоропадський страждав на нескінченні епілептичні напади. Він постійно лікувався у європейських невропатологів та психіатрів у Страсбурзі, Дрездені, Мілані, Парижі. Лікувався ртуттю, електрикою, душами, гіпнозом, але нічого так і не допомогло. Михайло став автором унікальної книги «Сімнадцять років неосяжних страждань, перенесених таємно і не зі своєї вини від істероепілепсії при костоїді з раннього дитинства», що була надрукована у твердій обкладинці з барвистим форзацем у кількості 12 примірників. Цю книгу Михайло присвятив своєму лікарю та другу — В. М. Бехтереву, адресату його нескінченних листів… Можливо, епілепсія була родинною хворобою Скоропадських, від неї все життя страждав і син Павла Петровича — Петро.

Марія Андріївна Скоропадська, через світські зв’язки своєї сестри Олександри — дружини генерала графа Олексія Васильовича Олсуф’єва, дістала дозвіл імператора Олександра III (коли той відвідував Київ) на зарахування свого сина Павла до Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі 1886 року. Павло став одразу третьокласником корпусу як сирота. Річ у тому, що до Пажеського корпусу приймалися тільки діти або онуки генералів і вищих придворних, а ні дід, ні батько Павла не дослужилися до вищих рангів.

Навчання давалося юнакові з великими труднощами, і за дванадцятибальною шкалою оцінок він мав «сімку» та інколи повторно складав іспити з окремих предметів. Так, після третього класу він мав переекзаменування з арифметики та природничої історії, а після четвертого класу — з усіх дисциплін, посідаючи останнє місце серед учнів. Пізніше у листі до дружини Скоропадський згадує «…той шар пошлості, що був нанесений Пажеським корпусом». Через десять років у далекій од столиці Полтаві семінарист Симон Петлюра також мав переекзаменування, його навіть було залишено на повторний курс. Але Скоропадський і Петлюра згодом підтяглися і завдяки своїй наполегливості увійшли до числа кращих учнів. Звиклий до невибагливості приватних учителів, Павло важко сприймав жорсткі порядки корпусу, режим, завищені вимоги. Він був змушений додатково й постійно займатися з репетиторами, щоб наздоганяти товаришів по класу.

Через два роки Павло впав у таку депресію, що мати змушена була взяти академічну відпустку для свого сина «заради оздоровлення» і повезти його розвіятися до Західної Європи. Вдача роду Миклашевських була притаманна і Марії Андріївні. Мати й син подорожували Німеччиною, Бельгією, Францією, Англією, Швейцарією, Італією, Грецією, Туреччиною. Після такої подорожі на кілька місяців Скоропадські оселяються у Франції. На все життя Павло запам’ятає незбагненний шарм Парижа, давні пам’ятки Греції. Закінчилася подорож матері та сина у Стамбулі (Константинополі), звідкіля пароплавом вони дісталися Одеси…

Після закордонної подорожі навчання в юнака пішло краще. Він почав багато читати, захопився кавалерійською їздою. Останній рік навчання в Скоропадського вже були оцінки за першим розрядом. Ще в останньому класі корпусу Павло Скоропадський отримав свій перший чин камер-пажа, його було