Збігнєв Херберт - Варвар у саду

Схоже на те, що доісторична людина не була чутлива до інших кольорів, як от сучасні негри з племені банту. Зрештою, старовинні книги людства: Веди, Авеста, Старий Заповіт, гомерівські поеми — залишаються вірними цьому обмеженому колористичному баченню.

Особливою популярністю користувалася вохра. У гротах Роше та де Езі знайдено доісторичні комори цього барвника. У третинних пісках біля Нонтрона відкрито сліди експлуатації цього матеріалу, і то у значних масштабах.

Барвники тоді вживали мінеральні. Основу чорного складав магній, а червоного — окисні заліза. Шматки мінералів розтирали в порошок на кам’яних плитах чи кістках тварин, скажімо, лопатках зубра, про що свідчать знахідки у Па-нон-Па. Таку кольорову пудру зберігали у порожнистих кістках чи невеликих торбинках, приточених до пояса, які ще у минулому столітті носили митці-бушмени, винищені бурами.

Розтертий у порошок барвник змішували з тваринним жиром, шпиком чи водою. Контури часто обводили кам’яним долітцем, малювали натомість пальцем, пензлем із волосу тварин або пучком сухих галузок. Давні митці також використовували трубочки для видмухування розтертої на порошок фарби, про що свідчать розписи Ляско — великі поверхні нерівномірно вкриті кольором. Ця процедура породжувала ефект м’яких контурів, зернистої поверхні, органічної фактури.

Дивовижна здатність використовувати усі малярські та рисункові техніки в оріньякську, солютрейську та мадленську епохи наштовхнула істориків прадавнини на думку, що в ті віддалені від нас на десятки тисячоліть часи існували мистецькі школи. Це припущення, схоже, підтверджується розвитком палеолітичного мистецтва від простих зображень рук у гротах Кастільйо аж до шедеврів Альтаміри й Ляско.

Проблему розвитку палеолітичного мистецтва розв’язати дуже нелегко, отож датування скульптур і малярських творів тих часів є складною справою. Значно певнішою підставою періодизації є розвиток знарядь. У цій розрідженій сфері історії людини (розрідженій, звісно, для нас, головним чином через брак письма і не надто значну кількість пам’яток як на такий величезний період) годинники не вибивають ані годин, ані століть, а лише десятки тисячоліть.

Верхній палеоліт, чи епоха північних оленів і людини розумної, датується 15–25 тисячоліттям і закінчується приблизно у 15 тисячолітті до нашої ери. Він поділяється на оріньякський, солютрейський та мадленський періоди. Природні умови у ті часи усталилися, що створило підставу для франко-кантабрійської цивілізації. Зник привид крижаних катастроф — білих мас холоду, які насувалися з півночі, значно більш нищівних, аніж вулканічна лава. Проте справжнього краху цій цивілізації завдало потепління клімату. Наприкінці мадленської епохи північні олені відступили на північ. Людина зосталася сама, покинута богами й тваринами.

Яке місце посідає Ляско в праісторії? Відомо, що цей грот не був прикрашений за один раз і містить розписи, часто накладені один на одного, які датуються різними тисячоліттями. Спираючись на аналіз стилю, Брей висловився на користь оріньякського походження основних стінописів. Характерною рисою оріньяку начебто був певний різновид перспективи. Очевидно, що йдеться не про збіжну перспективу, застосування якої вимагає знань геометрії, а про перспективу, котру можна назвати викривленою. Тварин малювали зазвичай у профіль, проте окремі фрагменти, як от голова, вуха, ноги, розвернуті у напрямку глядача. Роги бізона у сцені з шахти мають форму похиленої ліри[5].

Історія відкриття. Вересень 1940 року. Франція переможена. Повітряна битва над Великою Британією сягає піку. На далекому маргінесі тих подій, у лісі поблизу Монтіньяка, трапляється пригода, гідна повісті для молоді, пригода, внаслідок якої світові було подароване одне з найблискучіших відкриттів історії прадавнини.

Докладно не відомо, коли буря звалила дерево, відкриши отвір, котрий розбудив молодечу уяву вісімнадцятилітнього Марселя Равідо і його товаришів розваг. Хлопці гадали, що це вхід до підземного коридору, який провадить до руїн поблизького замку. Журналісти вигадали історійку про собаку, який буцім упав у цей отвір і став фактичним відкривачем Ляско. Але найправдоподібніше, що Равідо був пристрасним шукачем, хоча шукав він не стільки славу, як скарби.

Отвір мав близько 80 сантиметрів у діаметрі і таку ж, як видавалося, глибину. Проте камінь, вкинутий досередини, падав якось підозріло довго. Хлопці розширили вхід. Першим у гроті опинився Равідо. Принесли лампу — і стінописи, замкнені у підземеллі двадцять тисяч років, відкрилися людським очам. «Наша радість була невимовна. Ми станцювали дикий військовий танок».

На щастя, молоді люди не почали використовувати відкритий скарб на власний смак, а повідомили вчителя, пана Лаваля, той сповістив новину Бреєві, котрий мешкав тоді неподалік і з’явився у Ляско через дев’ять днів після відкриття. Науковий світ довідався про знахідку тільки через п’ять років, тобто після закінчення війни.

Хлопці з Ляско заслужили якщо не пам’ятник, то принаймні меморіальну дошку, не меншу від тієї, якою вшановано заслуги пані Марі Мартель, акушерки — офіцера Академії, їхнє рідне містечко Монтіньяк уславилося на весь світ. За славою прийшла реальна користь. Воно здобуло краще автобусне сполучення, розмножилися численні ресторанчики: «Під Биком», «Під Бізоном» і «Під Чотириногим», принаймні кількадесят родин живе з продажу сувенірів. Можливо, Равідо і сам заснував ресторан, і на схилі віку оповідатиме туристам біля каміну про своє відкриття, або закінчив археологічний факультет, проте сумнівно, чи вдасться йому вдруге така штука. Правду кажучи, мені про нього нічого не відомо.

За кількасот метрів від гроту Ляско виникло своєрідне приватне підприємство праісторичної галузі. Власники пасовища відкрили щось на кшталт входу до нового гроту і відшукали кілька не надто сенсаційних окам’янілостей. Вони збудували стодолу, де помістили згадані «експонати», і, щоб надати респекту науковості своєму «музеєві», повісили на стінах кілька графіків, з яких можна довідатися, що існували чотири льодовикові епохи: ґюнц, міндель, ріс і в’юрм. Заплативши один франк, можна отримати пояснення на теми палеології від хитрого селянина, який тхне овечим сиром.

Позаяк ми живемо в епоху підозр, автентичність розписаних печер була піддана сумніву. Це почалося ще у 1879 році, після відкриття Марселіно де Сантуолою Альтаміри. Тоді отців-єзуїтів запідозрили у тому, що вони потайки оздобили печеру,