Вальтер Скотт - Квентін Дорвард

У романі є відходження від історичних даних, і, зрозуміло, читаючи його, не треба забувати, що це взагалі роман, а не історична праця.

Льєжський єпіскоп убитий не 1468 року, а значно пізніш, 1482 року. Але Карлові Сміливому справді принесли звістку про гадану смерть єпіскопа саме тоді, коли Людовік XI перебував у Перонні, і від цієї звістки Карл ошаленів. Кардинала де ля Балю Вальтер Скотт зображує всупереч даним історії. До речі сказати, він не був посаджений в клітку, описану в романі. Не було Квентіна Дорварда, але справді були шотландські лучники, були неодноразово повстання в Льєжі, був у Перонні Людовік XI і разом з Карлом Сміливим змушений був узяти ганебну участь у розгромі міста, яке сам він раніш підбурював до повстання проти Бургундського герцога. Характер Людовіка XI — це мішанина хоробрості й полохливості, скупості й марнотратства, розумного розрахунку й безсоромного віроломства, марновірства і ясного розуміння своїх намірів. З великою майстерністю Вальтер Скотт розкриває цей характер в усіх його дрібницях. Варто пригадати «молитву діві Клерійській» і присягу Людовіка на золотій реліквії: в цих двох епізодах характер Людовіка знаходить своє остаточне розкриття. До них нема чого й додавати.

Вальтер Скотт показав тільки один момент з боротьби Людовіка XI з феодалами. Боротьба була тривала. На початку королювання Людовіка феодали, об’єднавшись проти короля в «союз суспільного блага», майже перемогли його. Тоді Людовік вирішив, з свого боку, перемогти їх кожного зокрема, Боротьба з Карлом тривала ще довго після зустрічі в Перонні. Людовік діяв проти нього, підбурюючи його підданих. Ненажерливий в завоюваннях, Карл напав на Лотарингію. Але на допомогу лотарінгцям прийшли швейцарці, які завдали Карлові кілька важких поразок. В бою при Нансі 1477 року Карл був убитий. Феодалізм у Франції втратив свого найвидатнішого представника, найголовнішу свою підпору. Частина бургундських володінь дісталася французькому королеві, а решта земель Карла перейшла до німецького імператора Максіміліана, зятя померлого бургундського герцога.

Вальтерові Скотту не треба було описувати всі ці події. Суть боротьби і її головних учасників він показав на одному епізоді, вибраному ним для роману. Невеликий відрізок часу був достатній для письменника, щоб подати яскраву картину Франції XV століття в переломний момент її історії — момент переходу від середніх віків до нового часу.

Ці особи проходять перед нами на фоні, розмальованому пензлем великого знавця старовини. Щодо зображення фону дії, історичної декорації, — усіх дрібниць побуту, вбрання, озброєння і т. ін., — Вальтер Скотт не має собі рівного серед своїх сучасників. Він так старанно описує побутову обстановку епохи, що в нього вчилися цієї майстерності багато письменників-реалістів, які ставили своїм завданням зображення дійсності, що їх оточувала. У французькій літературі серед таких учнів Вальтера Скотта ми знаємо, наприклад, великого реаліста Бальзака.

В романі «Квентін Дорвард» сполучаються головні заслуги Вальтера Скотта. У протиставленні образів Людовіка XI і Карла Сміливого показаний основний напрям, в якому йшла європейська історія XV століття. Обидва ці образи подані в усіх їхніх внутрішніх суперечностях, в усій складності їхніх характерів. І ця жорстока сутичка двох соціально-політичних сил показана на яскравому, конкретному фоні, який дає нам змогу перенестись у далеку епоху й вивчати її.

ОЛЕКСАНДР БІЛЕЦЬКИЙ

Дивись отут на цей портрет і той:

На них обох зображено братів…

Друга половина п’ятнадцятого століття підготувала ряд подій, які призвели до того, що Франція досягла величезної могутності, і ця могутність стала основною причиною заздрості інших європейських держав. До цього часу Франція мусила боротися за саме своє існування проти англійців, що захопили найкращі її провінції, і тільки відважність народу та зусилля короля допомогли залишкам французьких володінь уникнути іноземного рабства. Але небезпека полягала не тільки в цьому. Феодали, що посідали великі землі королівства, особливо герцоги Бургундський[3] і Бретонський[4], нітрохи не вагаючись, виступали проти свого государя й сюзерена — короля Франції — з усякого найнезначнішого приводу. Під час миру вони розпоряджалися у своїх наділах як необмежені володарі, причому Бургундський дім, який, крім Бургундії, володів також найкращою і найбагатшою частиною Фландрії[5], був такий багатий і такий могутній, що нічим не поступався перед королівським двором.

Наслідуючи великих феодальних володарів, кожен дрібніший васал короля і собі виявляв таку незалежність, яку дозволяли йому відстань од центральної влади, розмір його лену[6] та неприступність замків і укріплень. Ці дрібні тирани, яких уже не можна було приборкати законом, безкарно чинили необмежені дикі насильства й жорстокості. У самій Оверні[7] було більш ніж три сотні цих незалежних дворян, для яких убивства й грабунки стали звичайнісінькою й повсякденною справою.

Крім цього лиха, ще одна біда, яка постала з довготривалих воєн між французами й англійцями, спричинялась до загального нещастя королівства. В різних частинах Франції з покидьків усіх інших країн виросли численні загони солдатів, які під командою ватажків, обраних ними з найхоробріших авантюристів,