Колектив авторів - Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України

також зазначити, що при визначенні поганого поводження Суд ви­користовує поняття «мінімальний рівень жорстокості заподіюваних страждань». Це оцінне поняття, для визначення якого враховуються: характер поводження чи покарання, в якій обстановці, яким чином і якими методами воно здійсню­ється, його тривалість, фізичні та психічні наслідки, а також у деяких випад­ках стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Приміром, дискримінація або позба­влення волі самі по собі можуть містити певний елемент приниження і при­звести до несприятливих психологічних наслідків для особи. Однак якщо ці принизливі елементи не сягають «мінімального рівня жорстокості», Суд не розглядатиме це як порушення. Щоб покарання було таким, яке принижує гід­ність, пов’язані з ним образа чи приниження мають сягати особливого ступе­ня і, в усякому разі, відрізнятися від звичайного елемента приниження. Оцін­ка його відносна: вона залежить від усіх обставин справи і, зокрема, від харак­теру й обставин покарання як такого та способу і методу його виконання.

Не насильство як таке або інші види поводження, що спричиняють певні незручності чи страждання, становлять погане поводження, а поводження, що має певні додаткові характеристики: правомірність і помірність. Це означає, що, по-перше, має існувати законна межа певного виду поводження; по-друге, застосовані навіть із законною метою насильницькі заходи мають бути помір­ними, з вимогами конкретної ситуації.

8. За визначенням Європейського суду, під поняттям «катування» слід ро­зуміти тільки навмисне нелюдське поводження, яке породжує дуже сильні й жорстокі страждання.

9. Як «нелюдське поводження», з одного боку, Суд може розцінити навмисне заподіяння страждань, якщо певні обставини все ж таки не дозволяють йому оха­рактеризувати таке поводження як «катування». Так само може розцінюватися не лише безпосереднє використання сили, а й створення обстановки, за якої людина зазнає страждань; погроза застосування до людини катувань також мо­же за деяких обставин створити нелюдське поводження. З іншого боку, «не­людське поводження» охоплює більш широкий спектр можливих порушень. Для визнання нелюдського поводження певні дії не обов’язково повинні мати характер безпосереднього насильства, а в окремих випадках під це поняття мо­жуть підпасти навіть ненавмисні дії, що не мають на меті заподіяння страждань.

10. Як таке, що «принижує гідність», поводження може розцінюватись, як­що воно викликає в потерпілих почуття страху, пригніченості й неповноцін­ності, здатні образити і принизити їх, зламати фізичний чи моральний опір або спонукати їх діяти проти своєї волі й совісті.

11. Доцільно зауважити, що наведене в ч. 1 статті, що коментується, фор­мулювання мети кримінально-виконавчого законодавства суттєво відрізняєть­ся від цілей покарання, що визначені у ч. 2 ст. 50 КК України, внаслідок чого воно неоднозначно сприймається науковцями і залишається предметом диску­сії. Адже, якщо виходити з того, що норми кримінально-виконавчого права є похідними від норм кримінального права і відіграють допоміжну роль у реалі­зації інституту покарання, визначаючи процедуру процесу виконання-відбування покарання, то цілі покарання, закріплені у Кримінальному кодексі України (кара, виправлення засуджених, загальна і спеціальна превенції), повинні мати вирішальне значення для визначення предмета правового регулювання кри­мінально-виконавчого права, а мета кримінально-виконавчого законодавства жодного разу не повинна набувати більшої значущості, аніж цілі покарання.

12. У частині 2 статті, що коментується, наведено основні завдання кримі­нально-виконавчого законодавства, завдяки вирішенню яких і досягаються по­ставлені перед ним цілі. Хоча більшість із них і відповідає структурній побу­дові КВК України (закріплюється у його окремих розділах), проте не всі вони регламентовані саме цим Кодексом. Наприклад, таке завдання, як «визначен­ня порядку діяльності системи органів і установ виконання покарань», пере­важно регламентоване Законом України «Про Державну кримінально-вико­навчу службу України», а також іншими підзаконними нормативно-правовими актами, в тому числі й відомчими. Окремі завдання, що прямо не вказуються у коментованій статті, випливають з ряду інших норм КВК України, які регулюють конкретні правовідносини або окремі правові інститути (режим виконання-відбування покарань, здійснення виховної роботи із засудженими, функ­ціонування самодіяльних організацій засуджених тощо).

Стаття 2. Кримінально-виконавче законодавство України

Кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодек­су, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

1. Кримінально-виконавче законодавство в широкому розумінні — це си­стема нормативно-правових актів, що містять норми кримінально-виконавчо­го права. Це акти органів влади і управління, які регулюють весь комплекс су­спільних відносин, що виникають з приводу та у процесі виконання й відбуван­ня кримінальних покарань і застосування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації.

2. Базовим джерелом і юридичною основою розвитку кримінально-вико­навчого законодавства є Конституція України. Зокрема, Основним Законом встановлено, що виключно законами України визначаються організація і ді­яльність органів і установ виконання покарань (п. 14 ч. 1 ст. 92) і оголошуєть­ся амністія (ч. 3 ст. 92); здійснення помилування віднесено до компетенції Пре­зидента України (п. 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України).

Більшість прав, свобод і обов’язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України, повною мірою поширюються на засуджених. Так, ч. 3 ст. 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених за­коном і встановлених вироком суду.

3. Головним же законом, що регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий кодекс Украї­ни, який був прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 р. і набув чинності з 1 січня 2004 р. До прийняття КВК в Україні діяв Виправно-трудо­вий кодекс, який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і набрав чинності з 1 червня 1971 р. Тривалий час (до 2001 р.) цей кодекс регулював порядок і умови вико­нання та відбування тільки двох видів кримінальних покарань: позбавлення во­лі та виправних робіт. Порядок і умови виконання та відбування інших видів кримінальних покарань регулювалися низкою інших підзаконних норматив­но-правових актів. Сьогодні КВК України регулює порядок і умови виконан­ня та відбування всіх без виключення видів кримінальних покарань, які пе­редбачені у ст. 51 нового Кримінального кодексу України. Крім цього, КВК України містить низку нових положень, яких не було у ВТК України, по-но­вому чи більш детально регулює окремі питання виконання та відбування кри­мінальних покарань.