Едмонд Мур Гамільтон - Повернення до зірок

— Не турбуйся. Я описав їй твою зовнішність. Вона просила про це як мінімум десять тисяч разів. — Зарт Арн поклав руку на плече Ґордона. — Можливо, їй знадобиться якийсь час, щоб звикнути до тебе, але наберися терпіння. У її почуттях не сумнівайся. Вона дуже довго чекала — тут, далеко від свого королівства. — Безліч раз державні справи вимагали її втручання, але вона залишалася тут. Ігнорувала послання з Фомальгаута і не слухала мене. Єдина надія, що тебе вона буде слухати. Скажи їй, Ґордон. Скажи, що вона повинна повернутися до королівства.

— Справи кепські?

— Завжди погано, коли керівник держави не на місці. Вона, щоправда, нічого не розповідає, але послання з Фомальгаута йшли спочатку під грифом «терміново», тепер — «надтерміново». Поговориш з нею?

— Звичайно, — відповів Ґордон, радіючи, що нові турботи витісняють його власні проблеми.

— Прекрасно, — сказав Зарт Арн, беручи його під руку. — Сміливіше! Не забувай — вона знає тебе з моїх розповідей. І ніяк не очікує побачити Аполлона. Він так подивився на Ґордона, що той не зміг стримати усмішки.

— Дякую, друже, — з почуттям сказав Ґордон.

Вона чекала його у маленькій кімнаті з вікнами на захід. Снігові піки, здавалося, були облиті рідким золотом, а ущелини занурені у пурпурову тінь. Зарт Арн проводив Ґордона тільки до дверей. У кімнаті стояла тиша. Ліанна повернулася від вікна і Ґордон застиг на місці, не в силах рушити або заговорити. Вона була настільки ж прекрасна, як і в його спогадах: тоненька, граціозна фігурка, чудове золотисте волосся з попелястим відтінком, сірі, ясні очі. Що відбувалося у серці Ґордона неможливо було передати словами; але він тільки тепер по-справжньому усвідомив, що все, що відбувається — реальність.

— Ліанно, — прошепотів він. — Ліанно…

— Ви… Джон Ґордон…

Вона кинулася до нього, пильно вдивляючись в обличчя, ніби вишукуючи знайомі риси. Йому хотілося розкрити їй обійми, притиснути до грудей, розцілувати з усією силою того почуття, яке він накопичив за довгі місяці самотності, але… Він не посмів. Залишився стояти, нещасний і нерухомий, тоді як вона наближалася до нього, напружено вдивляючись у обличчя. Потім зупинилася, впустила очі. Губи її тремтіли.

— Ви шоковані? — Запитав Ґордон.

— Зарт Арн описав вас досить точно.

— І я здаюся вам…

— Ні, — жваво заперечила вона, знову спрямовуючи на нього погляд своїх сірих очей. На губах її з’явилася лагідна посмішка. — Прошу вас, не думайте про це. Якби я побачила вас вперше — дійсно вперше, — то знайшла б вас дуже привабливим. — Вона похитала головою. — Я хочу сказати, що так воно і є, але річ не в цьому. Потрібно, щоб я знову звикла до вас. Звичайно, — додала вона, не відводячи від нього погляду, — якщо ваші почуття до мене не змінилися.

— О ні, — простогнав Ґордон. — Ні, звичайно, не змінилися.

І поклав їй руки на плечі. Вона не відсторонилася, але і не зробила зустрічного руху. Невпевнено посміхнулася і повторила те, що він уже чув від Зарт Арна:

— Наберіться терпіння.

— Так, звичайно. — Він прибрав руки, намагаючись приховати розчарування, і повільно пішов до вікна. Сяючі вершини вже занурилися у тінь, льодовики забарвилися глибокою блакиттю, на небі проступали перші зірки, Ґордон відчув печаль, настільки ж холодну і невтішну, як вітер, що пролітає над цими льодовиками, — Зарт Арн сказав, що у вас неприємності.

Вона зробила зневажливий жест.

— Пусте. Він хоче, щоб ви вмовили мене повернутися, правда?

— Так.

— Я так і зроблю. Завтра ж. Але тільки за однієї умови… — Вона знову наблизилася. В останніх променях дня її обличчя здавалося блідим і різко окресленим, як на камеї. — Ви полетите зі мною. Ґордон мовчки дивився на неї. Вона торкнулася його руки і сказала тихенько:

— Я вас образила? Але я не хотіла, правда не хотіла. Чи пробачите ви мені?

— Звичайно, Ліанно.

— Тоді ми летимо разом. Трохи часу — ось все, що я прошу.

— Добре, — сказав Джон Ґордон. — Я полечу. «Полечу, — подумав він гнівно, — і якщо потрібно, щоб я завоював тебе знову, я це зроблю. І, клянусь, ти забудеш, що колись я виглядав інакше».

Королівський крейсер, на носі якого виблискувала емблема Фомальгаута — Біле Сонце, — повільно піднімався над найбільшим містом прийдешньої Землі, повним простору і таким прекрасним, що захоплювало дух. На кожному перехресті густої дорожньої мережі височіли гігантські світяться колони. У жовтому сонячному світлі носилися дивні для Ґордона перевернуті конуси — звичайний тепер засіб повітряного сполучення, — а офіцери служби руху стежили за ними з висоти своїх антигравітаційних веж. Зореліт ішов від усього цього вгору, щоб зануритися у свою рідну стихію — безмежний і бездонний океан простору, який омиває рідкісні зоряні острови. Золота іскорка Сонця і давня зелена планета, з якої колись почалося завоювання Всесвіту, розтанули у чорноті космосу. Рясна розсип зірок знову постала перед Джоном Ґордоном у всій своїй розкоші.

«Нічого дивного, — думав він, — що я, пізнавши цю пишність, задихався у тісному маленькому світі XX століття». У безкрайніх просторах Галактики центри зоряних королівств блищали усіма кольорами веселки — рубіновим, золотим, смарагдовим, бірюзовим — або виблискували діамантами найчистішої води. Королівства Ліри і Лебедя, Кассіопеї і Полярної зірки. Столиця Средньо-Галактичної імперії— Канопус. Вогні зірок Скупчення Геркулеса позначали численні баронства. Крейсер мчав на захід, до Фомальгаута, а на південній стороні неба блищало променями зоряного полум’я сузір’я Оріона. Далеко на північ чорніла пляма Хмари, у центрі якої ховалася Талларна, приборкана і миролюбна. Коли корабель міняв курс, огинаючи небезпечні пилові хмари, Ґордон звернув увагу на Магелланові Хмари, які складалися з ще не обстежених зірок. Вони були ніби острови у космічній безодні. Згадалося, що колись прибульці з цих країв намагалися поневолити молоду ще