Олексій Якович Огульчанський - Острів Сріблястих чайок

— Фелюжку вкрали! Вкрали стару фелюжку. Тутечки її ввечері поставили. Біля пристані. Зерно качкам привозили. Немає фелюги! — безладно гугнявив нічний сторож.

Незабаром на березі зібралися майже всі бичководці.

Уже й сонце визирнуло з-за горизонту, але, вперше за багато років, ніхто не дивився на схід.

Приклавши над очима долоні, немовби и обличчя палило південне сонце (така вже рибальська звичка); люди оглядали морський простір. Фелюги піхто не бачив. Вона загадково зникла…

Тоді заговорив сухорлявий дідусь, з густими довгими вусами, найпочесніша людина селища — Григорій Микитович, відчайдушний партизан двох війн — громадянської і Вітчизняної.

— Відтоді, як там, — дідусь махнув рукою у бік моря, — прокопали для великих суден канал, на нашому березі почало коїтися щось незрозуміле. Всі ви пам'ятаєте великий пляж, де зараз качатник. Тепер немає пляжу. Море забрало. Воно вже і материк гризе. Могутня течія стала частенько навідуватися до пас. Вона приганяє до бичководівських беретів косяки риби, але вона і шкодить нам. Море вкрало багато на тих човнів. Ця течія вкрала і стару фелюгу…

— Табун качок пропав! З моря вчора не повернулися! — пронизливо крикнула висока, з довгою шиєю птахівниця, яку всі звали тіткою Гундерою[2].

— Бочка, люди добрі! Бочка зелена про-о-о-о-п-а-а-ла! — раптом заголосила рибачка Паша-циганка. — Замокала у воді!

— Море забрало, — загомоніла юрба. — Гав не лови… Море забрало…

А море, наче винуватий пес, крадькома лизало пісок біля самих ніг бичководців.

Паша-циганка поспішала додому. Вона швидко видралася на позолочений ранковим сонцем стрімкий берег. «Треба збудити Грицька. Хай біжить до Гадючої Балки. Може, викинуло бочку. Така бочка!» — гарячково думала жінка, пробираючись вузькою стежкою між зеленим, простягнутим бадиллям кавунів, увінчаних клятими колючками.

Тільки біля своєї хвіртки Паша перевела подих і вже повільніше пішла до повитої виноградними лозами альтанки. Там, на розкладушці, спав її син Грицько, прозваний однолітками Грицьваром за темний, як у матері, колір шкіри, що нагадував смолу-вар, якою рибалки просмолюють днища човнів.

Скісне проміння ранкового сонця пробивалося крізь мереживо хитро сплетених виноградних лоз і освітлювало ніжно-рожевим світлом обличчя сплячого. Паша подивилась на сина, спинилась і замилувалася, на мить забувши про свою знамениту бочку. Який все ж таки вродливий у неї син!

Вилицювате обличчя з мужнім, як у батька, підборіддям. Міцно стиснуті тонкі губи. Чорне кучеряве волосся… Точно батько!

Батько… Кілька років тому, сонячного вересневого ранку, бичководці витягли на берег величезний невід з багатим уловом. І раптом невід вибухнув. З страшенною силою розкидало в усі боки розтерзані тіла рибалок. Серед них був і батько Грицьвара. Як згодом встановили, в невід потрапила пловуча фашистська міна.

З того трагічного ранку єдиною втіхою і радістю для Паші був син, якого вона ще з пелюшок бачила рибалкою. Сама Паша після загибелі чоловіка стала на його місце. Ця сильна чорноока жінка не поступалася навіть чоловікам. Її не лякали жорстокі осінні шторми і зимова холоднеча.

Син підріс. Та не справдилися надії матері. Спочатку все було добре. Грицьвар ходив з рибалками в море, чудово плавав під парусом, не раз стояв за кермом сейнера. Але коли в Бичкових Водах почали розводити пекінських качок, хлопця немов підмінили: він одразу пішов працювати на ферму, а море забув, забув, наче й не був сином потомственого рибалки. Друзі поїхали вчитись у шкіперські школи — хто у Вилково, хто у Ростов; а Грицьвар, її син, погрожує, що поїде вчитися в зоотехнічний технікум. Через те Паша й ненавиділа отих качок, хоч і знала, що вони дають колгоспові прибутків не менше, ніж риба.

Та це ще не все. «Що як син просто боїться моря?» — часто думала мати.

Е, ні! З цим Паша не могла погодитися. Краще смерть, аніж така ганьба для Прохоренків — уславленого роду рибалок, відомого від Ачуєва до Генічеська.

«Чого це я тут стою?» — подумала Паша й почала будити сина.

— Вставай, синочку… Вставай.

Грицьвар у відповідь пробурмотів щось нерозбірливе й перевернувся на другий бік.

— Вставай, тобі кажу! — розсердилася мати.?Хлопець підвівся на лікоть і потер кулаком сонні очі.

— Ма', щось трапилося?

— Трапилося, звичайно, трапилось, синочку.

— Лисиця до качок залізла! — схопився на ноги Грицьвар.

— Ти й уві сні своїх качок бачиш, — з докором промовила мати. — Нікуди не ділися твої качки. Бочка наша пропала. Зелена…

— Зелена бочка… — байдуже протягнув син, збираючись знову лягти.

— Та вставай! Берегом пройдеш до Гадючої Балки. Може, десь викинуло нашу бочку.

— Гадюча Балка?! Я зараз! — заметушився Грицьвар. — А якщо не встигну? О десятій мені на чергування до качок.

— Іди, іди, я почергую, — нехотя відповіла Паша, підозріливо спостерігаючи, як швидко і з якою: радістю готується син у дорогу.

— Дивись мені, Грицьваре, в Гадючу Балку не лізь. Гадюки проковтнуть.

— Знаю. Не маленький, — весело крикнув Грицьвар уже з подвір'я.

У селищі він зустрів птахівницю тітку Гундериху і від неї довідався, що з ферми зник табунець качок разом із знаменитою качкою, яку за невгамовний і сварливий характер прозвали Пустухою.

Зникла качка, яку Грицьвар любив більше від усіх