Ерік-Емманюель Шмітт - Оскар і рожева пані

слухалися мене після перенесеного шоку, якого мені завдало те, що я почув.

Близько дванадцятої я відчув, як поверхом вище почалась метушня. Я слухав кроки, тупотіння. Потім зусібіч залунало моє ім’я:

— Оскаре! Оскаре!

Я втішався тим, що чую, як мене кличуть, і не відповідаю. Мені хотілось дозолити всьому світові.

Потім я, здається, трохи поспав, а тоді почув човгання дерев’яних підошов на черевиках пані Н’да, прибиральниці. Вона відчинила двері, і тут ми справді налякали одне одного, закричали, як навіжені: вона — тому, що не очікувала знайти мене тут, а я — тому, що не пам’ятав, наскільки вона чорношкіра. Ні того, що вона могла кричати так голосно.

Потім настало справжнє стовпотворіння. Збіглися всі: лікар Дюссельдорф, старша медсестра, чергові медсестри, інші прибиральниці. Замість того, щоб, як я думав, насварити мене, вони почувалися винними, і я зрозумів, що треба негайно використати ситуацію.

— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.

— Де ти був, Оскаре? Як ти себе почуваєш?

— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.

— Чого ти заліз у цю комірчину? Ти за кимсь стежив? Ти щось почув?

— Хочу бачити Бабцю-Ружу.

— Випий води.

— Ні, хочу бачити Бабцю-Ружу.

— З’їж шматочок…

— Ні. Я хочу бачити Бабцю-Ружу.

Я був, як граніт. Скеля. Бетонна стіна. І на те не було ради. Я навіть не слухав, що вони там казали. Я хотів бачити Бабцю-Ружу.

На відміну від своїх колег, лікар Дюссельдорф виглядав розгубленим через те, що не міг на мене вплинути. Нарешті, він здався.

— Знайдіть цю жінку!

Тоді я погодився відпочити і трохи поспав у своїй палаті.

Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була поряд. Вона усміхалась.

— Браво, Оскаре, твоя витівка виявилася вдалою. Вони отримали такого ляпаса. Як результат — тепер вони мені заздрять.

— Що нам до того.

— Вони хороші люди, Оскаре. Дуже хороші люди.

— Мені байдуже.

— Що трапилось?

— Лікар Дюссельдорф сказав моїм батькам, що я помру, і вони втекли. Я їх ненавиджу.

Я все докладно їй розповів, як оце тобі, Господи.

— Гмм, — мовила Бабця-Ружа, — це мені нагадує турнір у Бетюні проти Сари Гоп-Скок, кечистки з намащеним олією тілом, вугрем рингів, акробатки, яка билася майже голою і вислизала з рук, коли її намагалися обхопити. Вона билась лише у Бетюні, де щороку вигравала кубок Бетюна. Як я його жадала, той кубок Бетюна!

— І що ж Ви зробили, Бабцю-Ружо?

— Мої друзі сипнули на неї борошно, коли вона підіймалася на ринг. Олія з борошном дають непогану масу, щось на зразок сухарів для панірування. Трьома захватами і двома кидками я поклала її на килим, цю Сару Гоп-Скок. Після мене її називали вже не вугрем рингу, а панірованою тріскою.

— Вибачте, Бабцю-Ружо, я не бачу зв’язку.

— Зате я бачу його дуже добре. Завжди є вихід, Оскаре, завжди десь є мішок борошна. Ти маєш написати Богові. Він сильніший за мене.

— Навіть у кечі?

— Так. Навіть на кечі Бог розуміється дуже добре. Спробуй, мій любий. Від чого ти найбільше страждаєш?

— Я ненавиджу своїх батьків.

— Тоді ненавидь їх дуже сильно.

— І це мені кажете Ви, Бабцю-Ружо?

— Так. Ненавидь їх дуже сильно. Матимеш кістку, щоб гризти. Коли ж ти її згризеш, то побачиш, що воно того не варте. Розкажи все це Богові у листі й попроси його прийти до тебе.

— Він може пересуватись?

— Певною мірою. Не часто. Точніше рідко.

— Чому? Він також хворий?

По тому як Бабця-Ружа зітхнула, я зрозумів, що вона не хоче мені сповіщати, що ти, Господи, також нездужаєш.

— Оскаре, батьки коли-небудь говорили з тобою про Бога?

— Облиште. Мої батьки придурки.

— Звичайно. Але чи вони коли-небудь говорили з тобою про Бога?

— Говорили. Лише один раз. Аби сказати, що вони в нього не вірять. Вони вірять тільки у Діда Мороза.

— Вони настільки дурні, Оскарику?

— Ви навіть не уявляєте! Одного разу, коли я повернувся зі школи і заявив, що годі мене дурити, бо, як і всі мої товариші, я знаю, що Діда Мороза не існує, у них був такий вигляд, ніби вони з неба впали. Оскільки я був розлючений, бо на перерві виглядав кретином, вони заприсяглися, що ніколи не збирались мене обманювати, що самі щиро вірили в існування Діда Мороза і що їм дуже прикро — отакої — прикро дізнатися, що це не так! Кажу ж Вам, Бабцю-Ружо, двоє справжніх недоумків!

— Отже в Бога вони не вірять?

— Ні.

— І це тебе не заінтригувало?

— Якби я цікавився тим, що думають придурки, то не мав би часу на те, що думають люди