Наталія Михайлівна Лапікура - Чарівна брама

— Не каркай на людей, бо самого обкаркають, — буркнув дядько вслід зграї, — тьху, нечисть! І звідкіля воно взялося? До лісу доїхали — нічого ж не було… соб, сірі. Чого стали?

Воли у відповідь заревли, важко засопіли, напружились, аж зарипіло дишло, але воза з місця не зрушили. Тим часом невидима нечисть почала ще й підвивати, а в кущах понад самою дорогою замиготіли, забігали зловісні сині вогники.

— Нікуди не дінешся, треба Миху кликати. Бо самі ми з чортячої драговини не вирвемося.

Дядько підвівся на возі, озирнувся, приклав долоні до вуст і загукав:

— Михо, Михо, рятуй! Поможи нечисть подолати!..

Нараз замовкли глузливі голоси, і зловісні вогники полетіли десь углиб лісу. А потім звідкись вискочив світлий пес — та де там пес, вовк! — і видихнув струмінь полум'я. Темрява почала згортатися і ховатись поміж дерева. Вовк перескочив через дорогу і погнався за нею, припалюючи струменями вогню.

Водночас віз зарипів і рушив. Спочатку повільно, а потім швидше, так, що воли перейшли з ходи на біг підтюпцем. І тут Богдан почув, що вже якийсь час ззаду хтось сопе. Він обернувся — і отетерів. Двоє великих бурих ведмедів, звівшись на задні лапи, передніми пхали воза. Ще й переглядалися, наче перемовляючись. Земля під колесами стала твердою, воли вже не ревли, віз котився, наче сам по собі, і ліс закінчився якось одразу. Дядько зупинив сірих, зіскочив на землю, скинув з голови бриля і низько вклонився лісові:

— Дякую тобі, добрий Михо, за допомогу! І слугам твоїм дякую, що людям допомагають. Я твого добра ніколи не забуду.

Ведмеді, перевалюючись з боку на бік, дочвалали до узлісся і зупинилися. Богдан міг би заприсягтися, що там, за кущами, на якусь мить виринула висока кремезна постать, схожа на козака з кургану. Тільки у цього, лісового, шапки на голові не було, а з маківки звисав сивий оселедець. Об ноги Михи терся отой величезний світлий вовк, що темряву ганяв. Але це було якусь мить, бо війнув вітерець, затріпотіло листя — і все зникло: і кремезна постать, і вовк, і ведмеді. Дядько знову гукнув на волів, віз покотився вже без ведмежої допомоги.

— Я таких ведмедів ще не бачив, — признався Богдан, — зовсім, як люди. І очі у них розумні.

— Бачиш, соколику, оті ведмеді і рід їхній увесь справді колись людьми були. Але дуже вже негостинними. Таким до всіх байдуже, аби їм було. Самі в лісі жили, полювали, ягоди збирали, але допомагати нікому не хотіли. Навіть сиротам малим. От Миха їх і покарав, обернув на ведмедів. Тепер вони йому і людям слугують.

— А той світлий вовк — він теж був людиною?

— Вовк? То теж перевертень, але не вовкулака. Бо вовкулаку можна знову людиною зробити: досить лише назвати його власним людським іменем чи мотузку, що він на шиї носить, розірвати. А цей, якого ти бачив, перекинчик до кінця днів своїх. Таких у Михи ціла зграя. Так, були колись людьми.

— Людьми?

— Так, але не нашими. Десь дуже здалеку прийшли, волхви казали, що аж з-поза тих гір, що край степу. Злі дуже були, варварами звалися. Почали нападати на предків наших, добричів, хати палити, поля витоптувати. Всіх убивати, дітей навіть.

— А чого ж наші не боронилися?

— Бо добричі — не воїни, а люди лісу. Звірину полювали, бортниками добрими були. Бджоли їх слухали. От Перун добричів і захистив. Послав із неба блискавку і обернув варварів довічно на вовків. Ще й віддав Мисі, аби він за ними наглядав, як вони гріхи свої спокутують.

Від побаченого і почутого у Богдана крутилася голова. Хто такий Миха, він сяк-так зрозумів. Напевне, це тутешній лісовий бог, якого нечисть боїться, а звірі слухаються. А от хто такий Перун? Наче чув або читав колись, та ніяк не пригадується. А запитати у дядька побоявся, ану й цього разу чайником обізвуть, чи як там — недовченим-нетовченим…

Богдан тихо похилився на сіно і знову закуняв. Устиг лише подумати: «Що це зі мною таке, що увесь час на сон тягне?» Прокинувся він уже не на возі, а під деревом, у холодочку, вкритий рядном. Віз стояв під стінкою веселої біленької хати, критої очеретом, воли щось жували собі в затінку… чого б і собі пожувати? Тут і дядько, наче почувши внутрішній голос Богданового шлунку, виніс із хати глиняну миску, глечик і окраєць хліба, загорнутий у полотно. У мисці був мед, у глечику — холодне молоко. Богдан од таких ласощів ледь слинкою не похлинувся. Дядько спокійно перечекав, доки хлопець вгамує голод, аж тоді поцікавився:

— Звідки на рівній дорозі чортова драговина взялася, що ми ледь не потонули, — то мій клопіт. А от звідкіля тебе на мою голову вітром принесло, то вже цікаво. Бачу, що здалеку, бо втомився ти добряче.

Богдан заховався за відмовкою, яка не раз рятувала його в школі на уроках:

— Не дуже пам'ятаю, бо голова крутиться.

— То з незвички, а можливо, й нечисть лісова трохи поробила… Пішли до хати спати, а завтра я тебе до Оха відвезу. Він скаже, що з тобою робити: чи в нього залишитися, чи додому повертати. Назад дорогу ще не забув?

— Здається, забув…

— Е, викинь з мислі, що тебе тисне. Ох тільки пальцями клацне — і ти вже там, де треба.

«Я вже один раз клацнув, — подумав Богдан. — І де опинився?» Але промовчав, бо якщо завтрашній Ох — це той, що з бабусиної казки, тоді