Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

Але коли ж, власне?

Оце ж то мене й дивувало. І тоді й тепер. Бо єдиним мотивом, який міг викликати в мого Йвана пробудження творчих сил, єдиним імпульсом, що подвигав на незмірні висоти ввесь інтелект Іванів, було... був... ну, як це сказати? Словом, Іван лише тоді скидав з себе всю свою чудову римську спокійність, коли до мишоловки попадалася миша. Чи могли би ви подумати, що така мізерна причина мала силу давати такі величезні наслідки? А між тим то було так,— Іван лише тоді виходив зі своєї пишної рівноваги, але зате тоді ним можна було любуватися.

От і тепер. Коли я вискочив зі своєї кімнати, що температурою все намагалася зрівнятись з апартаментами Йвана, перше, що кинулося мені в вічі, було широке, масляне, повне неземного блаженства лице двірника. Один погляд на цю безконечно щасливу фізію, — і я зрозумів, що маю щастя бачити Йвана в одну з кращих хвилин його життя, і дійсно, Іван стояв, широко розчепіривши свої криві ноги, і вертів довкола себе мишоловку, прив'язану на довгій бичізці, а Цербер (яке чудове ймення І), наш дворовий лохматий пес, з голосним гавканням бігав за мишоловкою й визкотів, коли діставав по зубах. І я бачив ясно, що власне в тому крутінню прив'язаної мишоловки й криється те високе задоволення всіх душевних потреб, яке переживав Іван у ці урочисті хвилини. Я бачив це, і благородно не вмішувався у священодійство, а тільки стояв у позі Цезаря перед Рубіконом та велично дивився з-під нахмурених брів на проявлення вищих почувань у людській особі.

— Ага-га-га!.. А та-та-та!.. — гримів голос Івана, і ці крики, гавкання Цербера, стукіт дротяної мишоловки багато нагадували мені з прочитаного вчора.

Не знаю, як довго тяглася би ця сцена, і як довго я міг би стояти в досить невигідній позі Цезаря (невигідній ще й тому, що хоч моє взуття конструкцією своїх Дірок і їх розпреділенням і нагадувало трохи сандалії Цезаря, але клімат наш чи, властиво кажучи, температура мало відповідала характерові взуття),— коли б нараз калейдоскопічні рисунки римської історії, що проносилися в мене перед очима, не перервалися були найпрозаїчнішим способом. Нечесаний, немитий, заспаний хазяїн висунув свою голову з дверей і голосом, що в ньому ще чулися впливи вчорашнього «засідання», крикнув:

— Іване!.. (тут він додав один з виразів, запозичених у того ж самого Йвана). Чи довго ще ти будеш там гриміти? Самувар! — і голова щезла.

Як все те мусіло вплинути на надхненну душу Йвана, це, я думаю, ясно вам і самим, — отже, не потрібую о тім писати. Результатом же отого всього несподіваного втручання прози було те, що Йван, розмахнувшися мишоловкою, з силою Голіяфа та зі зручністю Давида швиргонув її вниз по сходах, пославши вслід ще один зі своїх любимих виразів, і пішов з видом гіркого незаслуженого розчарування до панських покоїв. За мишоловкою з голосним гавканням побіг Цербер, а вже вслід за Цербером, мальовничо драпуючися у свою світло-зелену тогу з блискучими ґудзиками, кроком тріюмфатора пішов і я.

Мишоловка лежала боком. Довкола неї, дряпаючи кігтями, з визкотінням, гавканням та виттям, вертівся Цербер, а в мишоловці, притулившися до одної зі стінок, сиділо маленьке мишеня. Я підійшов ближче, нахилився...

... Мишеня тремтіло... Сіренька шкурка на нім помітно дрижала, а очі, повні якогось мишачого великого жаху, швидко бігали в усі боки, шукаючи захисту, шукаючи рятунку. Жах смерти, близької, неминучої, відбивався в тих маленьких оченятах... Мишеня спітніло, і шкурочка стала мокрою, блискучою...

... І жаль мені стало цього маленького життя, страшно стало за нього його ж страхом. Я нахилився, відчинив мишоловку... Але бідне залякане звірятко, хоч і бачило свою темницю одчиненою, але навіть і не намагалося тікати, паралізоване жахом,— жахом смерти.

Тихо в маленькій кімнаточці. Ледве блимає світло на столику, освітлюючи маленьку частину просторони, і неначе чорні руки якісь простягаються звідусюди до світляного кола та хочуть захопити й його. Важкий специфічний запах якихось крапель, мазів та інших ліків пересяк кожну частинку повітря й відразу казав кожному, що загніздилася тут хороба.

Так, тут загніздилася хороба.

Тут лежить маленький хлопчик. Он він розкидався на ліжечку й хрипло, переривисто дихає. Шийку перев'язано білою хусточкою, м'яко й безпомічно схилилася голова, а ввесь він такий слабенький, беззахисний, лежить отут під вагою страждання. Крізь прозорчасту тоненьку шкірочку видко, як б'ється пульс на висках, а яскраві рум'янці яскравими плямами то виступлять, то знов сховаються на щоках. Одна ручка сховалася під ковдру, а друга, біла тоненька, лежить на коліні у мужчини, що сидить на ліжку і... тільки дивиться на дитину.

Давно вже так сидить, давно стримує дихання, аби не потривожити найдорожчого, найсвятішого — дитячого сну. І кожне хрипле зідхання дитини, кожний ледве помітний рух коле цього чоловіка в саме серце; вагота, що лягла на маленькі груди хлопчика й не дає їм вільно піднятися, неначе збільшилася в тисячу разів і каменем лягла на душу дорослого. Чого не віддав би він за минуле здоров'я дитини, чого не переніс би за можливість надії! А знов — які прокльони вирвуться в нього, коли все скінчиться.

А воно скінчиться. Бо він — лікар. Не один раз у життю доводилося йому отак сидіти коло ліжок смертельно хорих дітей, багато разів з тремтячим блиском надії дивилися на нього чужі очі, багато матерів із слізьми, з мукою безконечною питали у нього про можливість кінця. Але все те було чуже — чужі діти, чужі сльози. Бувало жаль, стискалося серце, іноді навіть дуже, але він і не підозрівав, що буває ще й інше почуття. Його не передати ні словами, ні слізьми,—і от воно заволоділо тепер ним.

Тепер він теж сидить біля дитячого ліжка, але на нім догорає не чужа дитина. Коли вернеться він додому, назустріч йому