Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

вже не вибіжить веселий здоровий хлопчик і не запитає дорогим голосочком: «Татусю, чи можна до тебе підходити»? Ось вік, ось цей хлопчик. Оця тоненька, наче стеблинка, ручка — це його; горлечко, зав'язане хусткою, мов помічене білим — це теж його. Господи, господи!.. Хотілося би вірити в тебе, у твоє існування, аби знати, що в найтяжчу хвилину, коли серце тріскає від скорботи — ти прийдеш і поможеш. Що варт тобі, всесильному, прийти й дотиком одним сцілити мою дитину? Ісусе!.. Ходив же ти по стогнах Палестини й там десь підіймав мертвих із гроба, сціляв смертельно хорих. Прийди ж і сюди та сціли мою дитину, мого хлопчика дорогого!

І сухими, без сліз, очима дивився батько на маленьке обличчя. Часами в нього починало мутитися в голові, хотілося стрибнути, крикнути щось, ударити рукою по столі. Зі дна душі підіймався протест, якийсь різкий голос говорив: «Завіщо? Я питаю — завіщо?» — і очі тоді суворо дивилися в темний куток, неначе звідти саме йшло зло. «Чужі діти... Але не можу ж я всіх так любити? Хіба може мене хоч у чімсь докорити моя совість? Ні. А тоді я й питаю — завіщо? І хто це? Хто має право посилати такі кари без провин?»

Він стискав зуби, але не рухався ні одним членом, щоб не потривожити дитини.

Безконечні картини людського горя, болю й сліз почали проноситися перед його очима. Всьому тому він був свідком, але — тільки свідком. А тепер... тепер самому прийшлося сісти на лаву обвинувачених і тривожно чекати рішення. Скільки разів, було, з болем почував він, що й можна було б помогти, коли б відповідне харчування, світло, чисте повітря, догляд. А тут? Тут було все, що могла дати наука, що могла приказати гігієна, що міг дати комфорт. Коло цього ліжечка поперебували всі найкращі місцеві лікарі, складалися консиліюми, кращі медики признавалися один одному у власнім незнанню; все, що лиш приходило кому з них у голову, зараз же обсуджувалося колеґіяльно, і як що давало хоч найменшу надію на полекшу — виконувалося скрупулятно до найменших деталів. І що ж?.. Приїздили, говорили, похитували головами. «Дифтерія»...

— О, боже!.. Та я й сам знаю, що дифтерія! — нервово скрикував батько, наче докір кидаючи всім своїм колегам, усім університетам, що випускають зі стін своїх безпомічних дилетантів, усій науці, всьому вбогому знанню людському.

І от... лежить його хлопчик. Хтось схопив його, зім'яв, скрутив і без жалю, не слухаючи мольби й криків болю, кинув на це ліжко, і приказав: «лежи і вмирай. А ти дивись на те — і мучся». І приказ виконується. Певно, точно.

Дитина спить, — і це може останній її сон. Ос-тан-ній... Ні, передостанній. Бо за ним прийде той вічний дивний сон, що дістає свій початок на наших очах, а кінчається невідомо де. Властиво, смерть — це тільки нове рождения, — чого ж так її боятися? Не треба. Треба любити її, бо вона і тільки вона відводить від усієї мерзоти тутешнього життя. Отже, нехай умирає мій син, щоб не збільшити собою числа тих, хто пощось живе. Коли б йому навіть і вдалося зістатися чесною людиною, без компромісів, то його замучив би кожний крок, зроблений по землі, бо сама земля вже просякла людською кров'ю й слізьми, і кожний крок по ній витискає назверх цілі фонтани отої страшної мішанини. А коли йому написано стати одним з багатьох, то... нехай краще буде їх менше. Бо й так багато їх, сліпих вонючих черваків, що живуть у моральних печерах та підземеллях, годуються теплою кров'ю людей і з піснею нахабства топлять духа в брудних болотах. І бачити мені, як похитнеться мій син на шляху істини; бачити мені, як чорне й підле буде поволі заволодівати ясною душею; дивитися власними очима, як у мій сад, що сам я садив і леліяв, кохаючи кожне дерево й квітку, прийдуть чужі люди й будуть топтати дорогі мої квітки, мої лілеї білосніжні, — о, ні, ні!.. Я не хочу дожити до тих хвилин, коли моїй дитині вперше прийде до голови мисль гріха, і п'яний товариш стане зразком. То було би в тисячу разів важче, ніж згубити його так, одразу, під натиском сліпого випадку. В цій смерті я не винен, а в тій...

То ж умирай, умирай, мій синочку, чистим, святим! Я буду плакати над твоїм трупиком, на могилку твою посаджу таких же чистих квітів — і буду ходити туди часто-часто, буду молитися тобі й твоїм ім'ям любити всіх. Усіх любити... усіх «чужих» і далеких мені дітей.

Сльози закапали у нього з очей, аж мусів голову відхилити, щоби ті гарячі краплі не впали на руку дитині та не пропалили її. Прилив якоїсь гострої надзвичайної любови нараз обхопив його. Йому хотілося кинутися до сина, обняти його міцно-міцно, зіллятися з ним в одно й віддати йому все своє здоров'я. В душі ще гомоніли, ще викрикувалися слова про потребу смерти, про її красу, а сам він увесь уже був протестом проти власних настроїв. Він наче заграв перед кимось трагічну ролю, хоч власне тепер він найменше був актором.

«Це ж насильство! Я не хочу!.. Я не можу!..— кричав він сам собі, але той, до кого він звертався, не чув його, та зрештою — він не знав, кого й кличе.

А потім знову хотілося йому святогудства, дерзких слів і вчинків, — і знову потім щоби падати на коліна перед вищою силою й молити, молити, молити без кінця про помилування, прощення, забуття... Душа розривалася від тисячі почувань, і де-далі, то все більше якась тривога, якийсь таємний жах обхоплював його. Наче з зав'язаними очима серед глухої темряви йде він і дихає вохкістю підземелля й знає, що конче мусить упасти в безодню, тільки невідомо після якого кроку. Якийсь із них, із цих звичайних кроків, скінчить... і тоді все порине в якусь важку порожню мряку.

— Синочку... синочку мій... Пощо ж прийшов ти сюди, коли хочеш так