Анджей Пилипюк - Вечірні дзвони

-- Може обмотати їх мокрим, холодним полотном? – запитав Іван, що стояв в дверях. – Ми так робили під час тифу.

-- Чому б і ні, -- погодився лікар.

Він сів за мікроскоп. Перші зразки… фрагменти тканини, вирізані з трупів. Спочатку він оглянув їх в нормальному стані, не виявив жодних аномалій. Потім забарвив частину йодом, решту – чорнилом. Зразки крові, поту, слизу, шкіри… Ще одна година і знов без результату.

Заглянув до хворих. Набряк горла трішки зменшився. Але жар не спав ані на пів градуса. Впорядкував нотатки і, залишивши хворих під опікою Івана, пішов на берег острова.

Павел вийняв з валізи геліограф. Спер раму на плече. Зловив сонце в заднє, параболічне дзеркало. Допоміжного поки що не потребував. Поклав долоню на рукоятку і поглянув в долучений до пристрою бінокль. Прекрасно. Відкрив шторку, пустивши сонячний зайчик прямо у вікно сараю, де жили офіцери. Не минуло й п’яти хвилин, як з другого боку солдати розложили своє спорядження.

Він давно не користувався цим пристроєм, але швидко пригадав собі всі процедури.

-- Становище дуже загрозливе, -- передав він. – Я пробую кілька методів лікування. Вкрай необхідно утримувати кордон.

До солдата, що обслуговував геліограф підійшов штатський в довгому плащі. Не дивлячись на відстань доктор впізнав його. Приїхав професор Селєзньов…

-- Що за інфекція? – прийшло запитання.

-- Ідентифікація неможлива, -- відповів він. – Результати досліджень під мікроскопом недостовірні.

Наступний сигнал – серія коротких спалахів. В ньому не було жодних літер. Але доктор знав його. “Хай щастить…”

Він склав дзеркала, лінзи і раму в футляр. В лікарні – без змін. Один хворий власне помирав, другий безтямно бормотав. Поки сонце торкнулося очерету на горизонті, обоє перейшли в кращий світ…Вони вивезли останки на беріг. Поховальне багаття вже майже догоріло. У вогні ще чорніло кілька кісток. Через кілька днів доведеться збудувати нове.

Коли зараза вщухне, хтось викопає могилу, -- подумав доктор. – Збере до неї попіл і рештки, і встановить на ній подвійний хрест. Цікаво, чи я тоді ще житиму? Раптово він відчув смертельну втому.

В сараї біля лікарні Іван вже обладнав душ. Лікар помився у великій кількості гарячої води з карболкою, вкрив тіло піною сірчаного мила і старанно витерся чистим рушником.

*****

Хата привітала його жовтим сяйвом свічок, теплим подихом розпаленої пічки і запахом смаженої яловичини в соусі. Вони відразу ж сіли до пізньої вечері. Після їди вмостилися в зручні, оббиті шкірою крісла.

-- Ваші попередні висновки підтверджуються, -- доктор долив собі чаю. – Інфекція вкрай небезпечна, і до того дуже легко переноситься.

-- Ви знайшли щось в препаратах під мікроскопом?

Скужевський похитав головою.

-- Нічого. Звичайно ж, видно знищені клітини крові, але жодного сліду того, що їх вбило. Напевно це щось дуже дрібне.

-- Ще менша бацила, ніж ті, які можна побачити неозброєним оком?

-- Так. Коли Левенгук відкрив перші бактерії, а Гансен застосував препарати-барвники, ми думали, що незабаром всі таємниці буде розкрито… Однак існують хвороби, у випадку яких не вдалося викрити бацили, що їх переносять. Ми знаємо, що ці бацили існують, але вони дуже маленькі. Ми перевіряли це минулого року. Вони проникають через фільтри, що затримують нормальні мікроби. Ми навіть спробували визначити їхній розмір.

-- Цікаво…

-- Ми дали їм робочу назву віруси.

-- І як з ними боротися?

-- Їх вбиває те саме, що й решту цього звіринцю. Карболка, спирт, сірчане мило, температура, деякі ліки. Але мені не виявити їх обладнанням, що в моєму розпорядженні.

-- Що ж нам робити?

-- Досі жодне лікування не дало результатів. Хінін дещо полегшує перебіг хвороби, та летальний кінець неминучий.

-- Що це, в біса, таке? Чума?

-- Ні, в чорної смерті доволі характерні симптоми. В одній з книжок згадується щось схоже… Та зараза з’являлася тільки декілька раз, в Англії, Нідерландах, Прусії і Україні.

-- Як вона називалася?

-- Англійська пітниця.

Лісовський задумався, а потім похитав головою.

-- Ніколи про таке не чув. Які в неї симптоми?

-- Приблизно як в нас. Схожа на якийсь неймовірно небезпечний вид грипу. Раптова втрата сил, висока температура, сильне потовиділення, запах зіпсованої крові… І через кілька годин – смерть. З’являлася раптово, без видимих причин, вбивала всіх, хто захворів.

Лісовський налив в стакани горілки.

-- Ви щось приховуєте.

-- Так. Її описали завдяки тому, що кілька свідків мали імунітет і не заразилися.

-- Кілька?

-- Кожного разу вона вбивала майже всіх. Ціле село, ціле містечко. Виживала одна людина з двохсот, інколи трьохсот… Часом свідчення писали ті, хто прибув поховати тіла. Якщо вірити розповідям, хвороба вбивала людей, свиней, коней, а от свійська птиця і худоба виживали. Інфекція вразила різнорідний біологічний матеріал, що вже само по собі досить незвично.

-- Один з трьохсот, -- повторив господар.

-- Був один випадок, в кінці п’ятнадцятого століття, коли чоловік вижив після хвороби. Єпископ Крулєвца. Через багато років він розповів про це польському лікарю Бенедиктові Сольфі…

-- Природний імунітет чи…?

-- Не знаю. Коли єпископ зауважив в себе перші симптоми, він ліг, зробив в постелі дірку, щоб спливали нечистоти, накрився кількома ковдрами і килимом, а під рукою поставив кільканадцять пляшок червоного вина. Він пролежав в лихоманці викликаній