Анджей Пилипюк - Вечірні дзвони

class="book"> -- Чудово, бо я привіз другий. Буду передавати звіт двічі в день, звичайно, якщо сонце дозволить. Записуйте, будь-ласка. Якщо помру, буде хоч якась клінічна документація…

-- Бачу, Ви про все подбали, -- в очах у капітана промайнула повага.

-- Про все, що зміг передбачити.

-- Ще одне запитання.

-- Так?

-- Навіщо Ви ризикуєте життям? – військовий дивився на доктора пронизливим поглядом. – Поклик душі? Адже було багато інших охочих…

-- Це може бути щось нове. Невідома досі інфекція. Я повинен дослідити її.

-- Заради слави? Навіть посмертної?

-- Заради науки, -- сказав серйозно лікар. – Коли я знатиму, що з ними, то можливо вдасться їх вилікувати.

-- Хай щастить, -- росіянин обійняв його і щиро поплескав по плечу.

*****

Він закинув на плечі переповнений військовий ранець. В одну руку взяв валізку з геліографом, в другу – банку з гасом. Револьвер запхав у праву кишеню кожуха. Пістолет в кобурі – на пояс.

-- Візьміть тютюну, -- солдат протягнув йому пакетик. – В селі можуть виникнути проблеми з постачанням, -- пожартував.

Лікар подякував і вирушив до гаті, вкритої замороженими грудами болота. Застрілені лежали там, де їх досягли кулі. Він пройшов повз них, поклав багаж на кілька десятків кроків далі. Повернувся. На кожне тіло вилив по півбанки гасу. Перехрестився і кинув запаленого сірника. Жовте полум’я здійнялося в зимове, поліське небо. Тіла, ймовірно, не згорять до кінця; не вистачить пального. Але може висока температура хоча б знищить бактерії?

Незмінне червоне, зимове сонце над головою, незмінні грудки замерзлого болота хрустять під ногами, а позаду тріск полум’я, що пожирає тіла людей, які намагалися врятуватися від хвороби…

Він йшов не поспішаючи, село наближалося повільно. Час зупинився. Кроки…він знав результат, ще до того як почав рахувати. Дві тисячі п'ятсот вісімдесят один, дві тисячі п'ятсот вісімдесят два, дві тисячі п'ятсот вісімдесят три – він став на дерев’яну кладку, що відділяла гать від острова. Дві тисячі п'ятсот вісімдесят чотири, дві тисячі п'ятсот вісімдесят п'ять, дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість – нога торкнулася землі. Піт залив йому чоло. Випадковість? Хтозна…

Павел сподівався, що хтось вийде йому назустріч, але острів зустрів його непривітно. З-за кількох тинів виглянули голови в хутряних шапках, але відразу ж зникли. Десь за брудною шибкою промайнуло обличчя. Тим часом сонце сідало за горизонт. Старий хрест неподалік криниці нагадував, що це не перша епідемія в історії села.

Скужевський на мить зупинився розгублено, не знаючи, хто б його прихистив.

Але відразу пригадав собі про власника поселення. Поміщицький будинок знаходився на краю села. Старий, частково врослий в землю, збудований з грубих, дубових балок. Стіни, прошиті кулями, свідчили, що в минулому він пережив не один набіг… У вікнах, засклених за давнім звичаєм, шибками в олов’яних рамках, світило приємне, жовте сяйво воскових свічок. Раз поміщик намагався боротися з інфекцією, то напевно з радістю прийме допомогу фахівця. Звичайно, якщо він ще живий…

Поміщик був живий-здорвий. Він вийшов на ґанок в жупані, з шаблею на поясі і двостволкою в руці.

-- Свят, свят, -- пробурмотів він по-польськи, побачивши лікаря, що тягнув валізу. – Що ти за один, чужинцю?

-- Павел Скужевський, лікар, -- відрекомендувався.

-- Нарешті. Самуель Лісовський, -- господар потиснув йому руку. – Запрошую в мою скромну оселю.

Вони зайшли в сіни, що вели через весь будинок. Шляхтич зачинив двері на засув і поставив двостволку в кут. Дула кількох рушниць зловісно блиснули . Він взяв зі столика ліхтар.

-- Проходьте сюди, лікарю, -- Самуель жестом показав на двері, що вели в кімнату.

Невдовзі вони сиділи в яскраво освітленому приміщенні.

-- Їсти хочете? – запитав турботливо Лісовський.

-- Дякую, я не голодний…

-- Але ковточок чогось хорошого, щоб зігрітися, безперечно не зашкодить, -- він ледь помітно посміхнувся. -- Магда, скоч до аптечки, принеси айвівки.

Служниця поставила вкритий пилом бутель. Вони мовчки стукнулися стаканами з духмяною наливкою.

-- Можна запитати, чи не маєте якоїсь газетки? Я вже тиждень не знаю, що діється в світі…

-- Звичайно, -- Скужевський витягнув з кишені ранця дещо пом’ятий екземпляр. – Потрібно братися до роботи.

-- Ха! Оце так молодець! – зрадів Лісовський. – Не встиг прийти, а вже готовий боротися з заразою… Чим можу допомогти?

-- Мені потрібні хатина на селі, де можна ізолювати хворих, місце під лабораторію, кілька помічників.

-- На ранок все буде, -- пообіцяв він. – Кажеш пане, лабораторія.

-- Я привіз мікроскоп, реагенти, цілу гору сильнодіючих ліків. Якщо мені забракне знань, то маю пів торби книжок. А буде цього замало – мені доправлять все необхідне.

-- А як ти їх, пане, повідомиш? – здивувався шляхтич. – Притягнув телеграфний кабель?

-- Геліограф, -- доктор пхнув ногою пакунок. – Може не вершина техніки, але нам вистачить.

-- Ходімо спати, а завтра до роботи, -- господар потер руки. – Магда! Постели в кімнаті для гостей. І розтопи добре піч! – крикнув він вглиб дому.

Кімнатка була невеликою, тісною, але затишною. Стара, дерев’яна шафа з кривими дверцятами. Столик, на ньому миска і цинковий жбан для води, солідне, дерев’яне, двоспальне ліжко, високо застелене пуховою постіллю. Доктор поставив ліхтар на столик і ще деякий час переглядав