Аліна Миколаївна Болото - Твоя Марія... і Кіб

— Робот, що належить станції, — оголосив він після огляду. Марія піднялася ще на одну сходинку:

— Звідки ти знаєш?

— Клеймо косморозвідки. Захисне поле він проходить вільно, отже, в комп’ютері є його дані.

— А для чого ця штука?

Якби міг, Кіб знизав би плечима, але замість цього він сказав дивним рипучим голосом:

— Я не Центральний архів.

Дівчину обурив не стільки кібер, скільки творці, що передбачили подібну відповідь. Не без вагань вона полишила сходи й наблизилась до собаки:

— Як тебе кличуть, цуцику? Дружком, Тузиком, Альдебараном?

«Альдебаран» ткнувся носом у власну шерсть і люто заклацав зубами.

— Кібе, а ти впевнений, що косморозвідка устатковує своїх роботів ще й блохами… автоматичними?

У схемах Кіба очевидячки був відсутній обмежувач терпіння, тому кібер просто ще раз підняв собаче вухо, на внутрішньому боці якого виднівся зиґзаґ блискавки й літери «О.Конов».

Арає, Арає, то за що ж тебе таким гарним ім’ям нагородили?

Марія вже навчилася зустрічати піщані бурі — просто падати на землю, вкривати чим-небудь голову й чекати, поки вітер вгамується. Тепер, крім випромінювача, Кіб завжди носив на плечі клапоть якоїсь подоби пластику, відірваного від перегородки в оранжереї.

Одного чудового дня, видобувшись нагору, Марія не виявила лісу. Праворуч чітко вимальовувався корпус маяка, ліворуч темнів кар’єр та маячили вишки космодрому, а навколо розстелялася рівна, без ознак життя пустеля. Не було кострубатих стовбурів, що стелилися по землі, сплетених змієподібних крон, не було колючого чагарника. Марія протерла очі, заплющила й знову розплющила — ліс не з’явився.

— Що це? — жалібно спитала вона в зірки Альфа.

— Міграція, — відповів Кіб з нижнього люка.

— Що ти вигадуєш?! — обурилася біолог. — Яка в рослин може бути міграція? Звідки ти такий розумний узявся?

— З кар’єру, — відповів Кіб і хряпнув покришкою люка.

Що повинен робити спостерігач, у якого з-під носа раптом зникає цілий ліс? Шукати? Неправильно. Зафіксувати факт, що має місце. Марія вирушила фіксувати.

Кіб у похмурому мовчанні теліпався позаду… «Абсурд. Робот не може бути ні веселим, ні похмурим, тому що він взагалі не здатен на емоції. Набір схем. Залізяка баньката. Розумник з кар’єру. Ліси в нього, бачте, мігрують! Ботанік з конвеєра…»

Пісок виглядав так, немов тут пройшли важкі всюдиходи, зоравши його вздовж і впоперек, — ніде ні стеблинки, ні гілочки. Нічого живого.

Щоправда, біля самих вишок космодрому з-під ніг Марії зненацька вискочив клубок бузкового кольору й злетів у повітря, де розплився хмариною біля самісінького її обличчя. Різкий запах озону.

Дівчина збентежено зупинилася й озирнулась на Кіба: той спокійно розглядав хмару й нічого починати, вочевидь, не збирався. Марія обережно зробила крок назад — хмара не відставала. Заломило у скронях, запах озону посилився. На Марію напала байдужність, схотілося сісти й не рухатись. Вона стисла голову руками й опустилася просто на пісок. Хмара висіла, майже торкаючись її волосся, і переливалася, наче мильна булька.

Кіб подивився спершу на сіре обличчя спостерігача, потім на хмару і, здається, щось зрозумів.

— Пішов геть, — зненацька чітко вимовив він і замахнувся на хмару клаптем пластику.

Кіб… красунчик Кіб. Навкруг його голови спалахнуло полум’я, обличчя з ідеально правильними рисами стало чорніти й розпливатися. Ще мить — і Кіб перетворився б на вогняний стовп, але пес, що вискочив не знати звідки, ввірвався в хмару з лютим гавкотом і закрутився дзиґою! Хмара почала рожевіти, вгасати й нарешті розтанула, залишився тільки запах озону. Кіб сів, де стояв, і втупився в собаку. Просиділи так якусь хвилину, а далі він урочисто промовив:

— А накидка згоріла.

Марія підхопилася й кинулась до робота: «Ти цілий?!»

— А накидка згоріла, — повторив Кіб задумливо.

Згоріла не тільки накидка, згоріла Кіберова розкішна чуприна, рукави комбінезона, закоптився випромінювач, але найголовніше — обличчя робота, обпалене вогнем, стало вугільно-чорним, а що там діялося всередині його бідної голівоньки, не міг би сказати навіть кращий кібер-майстер.

Дивлячись на свого робота, Марія на мить забула про залізну витримку спостерігачів і трішечки поплакала. Зовсім небагато, до того ж, ніхто не бачив, Кіб, щоправда, бачив, але вирішив, що сльози ллються за втраченим пластиком, і тому промовчав.

— Я знаю, навіщо тут цей робот, — заявив Кіб через п’ять хвилин по завершенні жалоби, — цей пес — кібер-охоронець з косморозвідки. Зватимемо його Бером.

Пес чемно махнув хвостом.

Марія дерла щіткою, занурювала вугляну фізіономію кібера в мильну піну, терла розчинником, оліями, та домоглася тільки дзеркального блиску. Можна було стати заїкою, якщо зіткнутися з кібом за межами станції: блакитноокий громило з фізіономією затятого південного бандита.

— Кібе, ти будеш першим у світі засмаглим роботом, стомлено заявила спостерігач, востаннє обливаючи кібера цебром води, — але тільки, будь ласка, замаскуй чим-небудь свій блиск, бо я осліпну!

— Ти пропонуєш мені скористатися пудрою? — поцікавився Кіб.

Можливо, в’їдливість у його голосі тільки ввижалася Марії, а може, в неї трохи розладналися нерви, тільки цебро лишилося на голові робота.

Спливав другий місяць перебування