Сергій Вікторович Мирний - Чорнобильська комедія

ОФІЦЕР: Розпишись, (простягає ручку; Пат, ніби загіпнотизований, розписується) Сідай.

ПАТ: Куди? В мене сьодні вихідний!

ОФІЦЕР: В машину! Ти що, читати не вмієш? (стріпує папірцем)

ПАТ: Умію…

ОФІЦЕР: Тоді читай!

ПАТ: «Повістка…» Невже… ВІЙНА? Ядерна!? Та ви шо, хлопці!?

ОФІЦЕР: Та тихо! Читай далі, остолопе! «Спеціальні військові збори»! Давай в машину!

ПАТ: Так я зараз… Я тіки заскочу, перевдягнусь…

ОФІЦЕР: В машину! (штовхає Пата до машини) Знаєш, скільки в мене ще таких?

ПАТ: Та я зараз… (випручується, тягне офіцера за собою, чіпляє до спинки лави авоську з продуктами, кричить угору) Надюша-а-а! Авоську тут візьми! Мене на воєнні збори забира-ають! Спеціальні!

ОФІЦЕР: Та не ори ти на весь світ! (тягне Пата назад)

У вікні з’являється огрядна Надюша.

НАДЮША: Які ще збори перед святами? Ти шо, очманів?! Ми ж до моїх на свята їдем, ми ж пообіцяли!

ПАТ (з дверей таксі): Я все купив, що ти написала! Он на лавці…

НАДЮША: Ти б менше з приятелями ляси під магазином точив! Знову вляпався!

Буйно квітне яблуня біля лави.

Обличчя «нахапаних» чоловіків за склом від’їжджаючого таксі. Виглядають, наче рибки з акваріуму.

На галявині посеред соснового лісу.

Окремими купами на траві лежить військове обмундирування — «беушне»[3], таке, що було у вжитку: штани, гімнастерки, ремені, чоботи, онучі, головні убори, літні кальсони, білі спідні сорочки, чорні погони…

Чоловіки різного віку, зібравши собі комплект, відходять і перевдягаються: знімають цивільне, залишаються голими, вдягаються у військове, наштовхують цивільне у заплічні речові мішки із темно-зеленої тканини…

Таксі підвозить нових мобілізованих. Виходять, отетеріло дивляться навколо. Не ймучи віри тому, що бачать, підходять до обшарпаних столиків.

Називають свої прізвища, їх відмічають у списках. Йдуть до куп спорядження, все ще озираючись…

Пат ошелешено лупає очима навкруг, чухає яйця в обвислих спортивних штанях.

Мордатий заготівельник стоїть на довгій вантажній машині-фурі.

Під нею, навколо на землі вирує людський натовп, — і цей відгодований чолов’яга бовваніє над селом Лебедичі, наче великий начальник на трибуні в день всенародного свята.

Поряд з ним встановлено велику платформу-ваги.

Похило покладеними товстими дошками підіймається на машину вгодована корова.

Заготівельник приймає худобу від населення.

ЗАГОТІВЕЛЬНИК (горлає на все село): Здавайте, здавайте! Поки ще приймаю! Поки ще гроші є!.. (потрясає пачкою тертих рублів, троячок, п’ятірок, десяток) Здавайте — поки є ще гроші! (дивиться на ваги, соває тягарцем по лінійці туди-сюди, зважує…) Та-а-ак… 350 кілограм.

ЛІТНИЙ СЕЛЯНИН: Які 350?!.. Та ти що!? (дивиться на лінійку ваг знизу, з-під платформи) Вона ж всі 450! ще й з чимось… (обурено) Ти вже вобще!.. Це краща корова в селі!

ЗАГОТІВЕЛЬНИК: Ну й залишай її тоді собі! «Перша корова на селі»… Забирай! (хльоскає лозиною, зганяє корову з ваг, назад до дощок естакади) Давайте, здавайте! (над головами людей, повернувшись до будинків) Поки в мене ще гроші є!

ЛІТНИЙ СЕЛЯНИН: Та… (опускає голову) Та давай вже… (під ніс) сучий сину… Куди дінешся… Прощай, Весела. Прости мене…

Протягує зашкарублу долоню вгору, не дивлячись, бере гроші, що йому тицьнула рука згори, — і, відвертаючи погляд і від корови, і від людей, — йде геть…

У селі Лебедичі йде евакуація.

У дворі, повному квітучих вишень, біля хати — Оксана і її бабуся сперечаються. Про одне й те ж саме. В сотий раз.

БАБУСЯ: їдь, Оксано, ти ж іще молода…

ОКСАНА: А ви, бабусю?! Всі ж їдуть!

БАБУСЯ: А я залишусь. За хатою догляну.

ОКСАНА: То й я з вами!..

БАБУСЯ: Ти — їдь. (Оксана робить гарячковий рух) Бо прокляну, (прохально) Ну їдь же, Оксанко. Не навіки ж це… Німців — і тих пережили…

Тричі цілує Оксану, хрестить, дає їй вже наготовану