Сергій Вікторович Мирний - Чорнобильська комедія

Автобус лине трасою Прип’ять-Чорнобиль. З обох боків — густий сосновий бір. Минає поворот, на обочині — бетонний кількаметровий розфарбований факел — емблема Чорнобильської атомної електричної станції. Над верхівками зелених сосен — біліє високий і довгий турбінний зал атомної електростанції.

Оксана ловить косу і ховає її у вузьке віконце, щось зі сміхом говорить усередину автобуса.

Цвітуть яблуні в садах села Копачі — розкішно, рясно, велично.

Яка тут красива земля!

Полудень. Юне сучасне місто.

По його вулиці поміж різнокольорових легкових авто рухається якась брудно-зелена маса на колесах — велика, неоковирна. Це броньовик радіаційної, хімічної та бактеріологічної розвідки.

На тротуарі молодий чоловік гуляє з донечкою. Занепокоєно дивиться услід броньовику.

Звертається із запитанням до двох міліціонерів, які йдуть назустріч. Ті відповідають: «Все нормально. А в чому, власне, справа?»

Самі міліціонери — в сірих гумових захисних куртках і білих респіраторах. Неспішно прямують тротуаром далі.

Молодий чоловік озирається на них…

Це документальні кольорові кадри аматорської зйомки.

Місто Прип’ять. Відстань від пролому реактора — півтора кілометра.

Населення — майже 50 тисяч чоловік, в основному працівники АЕС та її будівельники, їхні сім’ї.

26 квітня 1986 року. Субота. Вихідний день. Трудящі відпочивають.

З освітленого сонцем під’їзду столичного номенклатурного будинку виходить функцюнер-від-медицини, за ним — його дружина й діти. Обличчя сховані під біленькими респіраторами-«пелюстками». Сідають у чорний лімузин.

Рясно, рожево-біло цвіте яблуня біля під’їзду.

Літовище. Трапом літака швидко піднімаються дружини, діти та родичі «партайгеноссе»[2].

Усі — в респіраторах.

У стюардеси — круглі від здивування очі…

…комічно контрастують зі скам’янілою «профпосмішкою».

«Члени сімейств» мовчки швидко проходять повз неї — в чорний овал входу. Стюардеса озирається на трап…

… і її очі вилазять уже не на лоба — на потилицю!!! —

…Сходинками трапа, кумедно перевалюючись з боку на бік, неквапливо піднімається ще один «член сімейства» — кривонога коричнева такса…

… ТЕЖ У РЕСПІРАТОРІ!.

Документальні кольорові кадри аматорської зйомки.

Повільно, ніби хижі щуки у заростях, розосереджуються містом автобуси-ЛАЗи: з красивих зелених проспектів — на вулиці — в алеї — до під’їздів багатоквартирних будинків…

Лунає з репродукторів об’ява — неприродно-рівний, безживний голос жінки-українки, що старанно й чітко вимовляє російські слова:

«В связи с аварией на Чернобыльской атомной электростанции в городе Припяти складывается неблагоприятная радиационная обстановка. С целью обеспечения полной безопасности людей и в первую очередь детей возникает необходимость провести временную эвакуацию жителей города в близлежащие населенные пункты Киевской области. Для этого к каждому жилому дому сегодня 27-го апреля начиная с 14-ти часов будут поданы автобусы в сопровождении работников милиции и представителей горисполкома. Рекомендуется с собой взять документы, крайне необходимые вещи, а также на первый случай продукты питания.

Товарищи! Временно оставляя свое жилье, не забудьте пожалуйста закрыть окна, выключить электрические и газовые приборы, перекрыть водопроводные краны. Просим сохранять спокойствие, организованность и порядок при проведении эвакуации.»

Мешканці з речами чекають на прибуття автобусів: скупчились у під’їздах будинків. Тут рівень радіації в десяток разів менше того, що на вулиці.

Ланцюжком виходять — повз квітучі яблуні — в розкриті двері автобуса.

Вихідний день — неділя, 27 квітня 1986 року. Місто Прип’ять.

Велике місто за сотні кілометрів від Чорнобильської атомної електричної станції. Гарний сонячний весінній день.

До освітленого сонцем під’їзду панельної 9-поверхівки підходить довготелесий чолов’яга на прізвисько Пат — у тренувальному костюмі з обвислими міхурами на колінах, в руці сіточка-«авоська» з продуктами…

Під’їжджає таксі, з нього виходить офіцер.

ОФІЦЕР (тицяє сірий папірець Пату під ніс): Цей на якому поверсі прожива? Прізвища не розбереш…

ПАТ (здивоване обличчя): Так це ж я…