Андрій Цінцірук - Коло Елу

гору над неміччю. І ось вона вже стояла перед тумбою з телефоном та впевнено взяла до рук газету. Цю газету приніс хтось із внуків, витягнувши її разом із квитанціями з поштової скриньки. Таку «рекламну пресу» час від часу туди вкидали. Укотре переглянувши часопис, Ганна-Софія зрозуміла, що за місяць нічого в місті не змінилося. Судячи з оголошень, одна третина львів’ян ставила металопластикові вікна та броньовані двері, друга – давала кожному охочому гроші, а третя – обіцяла всім майже задурно мармурові пам’ятники, але, звичайно, після вікон, дверей і грошей. Серед цих оголошень і красивих малюнків жінка знайшла невеличку графу «ТАКСІ», саме це слово колись і наштовхнуло її на думку про подорож. Жінка надягнула окуляри і впевнено набрала номер телефону. Після кількох гудків у рурці задзвенів жвавий дівочий голос:

– Таксі. Слухаю вас.

Ганна-Софія розгубилася: давно вона не розмовляла телефоном із чужими людьми.

– Так, мені потрібна автівка. Адреса – площа Кропивницького, 2.

– А куди їдете?

– Головний залізничний вокзал, – уже не замислюючись, промовила старенька.

Вона думала, що викличе здивування в диспетчера, адже це поруч із вказаною адресою, але голос беземоційно відрапортував:

– Добре, дайте свій номер телефону, машина під’їде через двадцять хвилин, ми вам повідомимо.

Ганна-Софія продиктувала свій номер телефону, при цьому промовивши:

– Дитинко, телефонувати немає потреби. Я вже спускаюся, щоб встигнути.

Ця фраза також не здивувала дівчину, яка відповіла:

– Гаразд, – і поклала слухавку.

Ганна-Софія поволі відійшла від телефону, одягнула пальто і, узявши шапку, підійшла до дзеркала, що висіло на стіні в коридорі. Узяла в руки гребінець, згребла жмут срібного волосся докупи й швидко натягла головний убір, ховаючи все під нього, немов соромилася сивини. Далі довго та уважно дивилася на себе, потерла родиму плямку біля лівого вуха, неначе хотіла стерти її з обличчя. Не знати чому, але вона завжди так робила, чи їй було п’ятнадцять, чи п’ятдесят, чи, як зараз, без одного дня дев’яносто років.

Знову затрималася біля тумби, схопила в руки окуляри і, наче змагаючись із собою, таки засунула футляр у кишеню пальта. Так, зір у неї був чудовий, час більше пожартував із пам’яттю та слухом. Звичайно, вона добре чула, але бували періоди, що все навколо начебто наповнювалося прозорою рідиною, не даючи їй можливості вловити бодай якийсь звук. Це тривало певний час, але зазвичай недовго, тому жінка не надавала цьому значення. Пам’ять також час від часу жартувала з нею. Ганна-Софія могла пам’ятати до деталей день, який провела десятки років тому, і забути те, що трапилося вчора-позавчора. Але це також тривало недовго. Дмитро жартував щодо її пам’яті: мовляв, це все погода.

Ганна-Софія взяла свій ціпок, вийшла з квартири та витягла ключ, щоб замкнути двері. Замок пручався, мов не хотів відпускати власницю за поріг. Жінка пояснила це по-своєму, шепочучи до дверей:

– Давненько я вас не зачиняла ззовні.

Зрештою почувся тихенький скрип, ключ провернувся й сам вискочив з отвору.

Узявшись за дерев’яні поручні, Ганна-Софія невпевнено почала спускатися сходами вниз. Долати кожну сходинку було надзвичайно важко. Жінка поволі пройшла їх із десяток, зупинилася віддихатись і зрозуміла, що все відбувається не так, як раніше. Дерев’яні старі сходи не рипіли. Колись вона піднімалась і сходила тисячі, та ні, десятки тисяч разів і знала, як поводиться кожна сходинка. Одна скреготала, мов зозла, різко й голосно, немов сварилася, чому ти дозволив собі на неї наступити та потривожив сон, друга рипіла якось здивовано, з острахом, ніби ти заскочив її за справою, за яку соромно, а третя – саме такі Ганна-Софія любила найбільше – не скрипіла, вона начебто співала, запрошуючи бігти далі й чимдуж швидше, щоб прогнати остогидлу тишу.

– Цікаво, чи це я стала глуха, що нічого не чую, чи сходи оніміли з часом, – подумала старенька.

І в цей момент, ніби заперечуючи, одна сходинка заспівала свою пісню, за нею – друга.

Нарешті попереду виднілася брама. Ганна-Софія втомилася так, немов зробила важку роботу. Вона ще раз переконалася в правильності своїх дій – викликати таксі. Адже вона не дійшла б до зупинки трамвая, хоча той зупинявся не надто далеко звідси, лише за сквером, перед церквою. Звичайно, жінка не мала наміру їхати на таксі у свою подорож. По-перше, це не її мрія, а по-друге, внуки колись не раз возили стареньку на авто й вона як не роздивлялася навколо, нічого не бачила. Тому й вирішила доїхати на таксі тільки до кінцевої зупинки трамвая – залізничного вокзалу.

Ганна-Софія поволі вийшла з брами – світло засліпило очі.

– Що ж, природа на моєму боці, такої сонячної погоди не було давненько.

Таксі ще не приїхало, і старенька уважно почала розглядати фасад свого дому, адже вона зараз бачила його тільки з того боку «барикад». Будинок залишався таким, яким і був, як мінімум, сорок п’ять років тому, так, одну з тріщин вона пам’ятала з давніх-давен.

Раптом різко завищали гальма авто. Жінка аж підскочила від гуку. Та то було не таксі, а жовта маршрутка, що зупинилася поруч і почала випускати пасажирів. Ганна-Софія з цікавості спробувала прочитати напис на таблиці, і зір її вкотре не підвів. Це був маршрут 42 з першою кінцевою зупинкою «Площа Кропивницького», а другою «Санта-Барбара». Остання назва увела б в оману будь-якого туриста, що вперше завітав до Львова. Та, між тим, так називається один зі «спальних» мікрорайонів міста, саме на честь однойменного серіалу, який транслювався впродовж кількох років по телебаченню.

У цей момент під’їхало таксі. Водій, зрозумівши, що Ганна-Софія – його пасажирка, вийшов