Володимир Іванченко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

Обкладений подушками Ред сидів у своєму ліжку. Після операції йшла вже четверта доба. Юнак був ще кволий, але на його щоках почали проступати рожеві жилки. За рекомендацією лікаря місіс Агнес поїла сина овечим молоком. Через кожні дві години вона з білим емальованим кухлем приходила в кімнату.

— Як справи, Реді? — питала з життєрадісною усмішкою. — Ось твоє молоко.

Стомлені голубі очі Редмонда були байдужі.

— Дякую, мамо, — сухо відповідав він. У присутності діда Ред витримував характер.

Мати, здавалося, не помічала похмурого настрою сина.

— Ти знаєш, Реді, біля вівчарні зацвіли два чудових маки. Я боюся зривати їх, щоб не осипались пелюстки. Може, ти хочеш, щоб я принесла ці маки?

— Ні, мамо.

— Я теж так подумала, нехай ростуть. Дивно, правда? Раптом зацвіли маки! До весни ще так далеко.

Поки, обхопивши долонями кухоль, Ред повільно пив молоко, місіс Агнес стояла біля його ліжка і розповідала всілякі новини. Голос у неї був співучий і лагідний, проте без натяку на сентиментальність.

На вигляд їй можна було дати років сорок. Невисока, повногруда, але з дуже гарною постаттю, яку підкреслювало строге чоловіче вбрання: картата сорочка, широкий шкіряний ремінь, галіфе і хромові чоботи. Коротко підстрижене кучеряве русяве волосся, окуляри. На обвітреному здоровому обличчі яскраво вирізнялися майже дитячі губи, трохи розтулені у блискотливій білозубій усмішці. Розумні сірі очі, заховані за окулярами, свідчили про натуру спокійну і розважливу, але усмішка надавала їй завзятості жінки, завжди готової повеселитись.

— Ага, Реді, я забула тобі сказати. Здається, твоя Матільда сьогодні надвечір буде з лошатком.

Ред мовчки кивнув головою.

— Ти не радий?

— Ні, мамо, я радий. — Було видно, що новина його справді втішила. Опустивши на коліна кухоль з недопитим молоком, Ред проти власного бажання усміхнувся: — Приведе третю лошицю.

— Ні, Реді, я думаю, тепер у Матільди буде жеребчик.

— Ти й минулого разу так казала.

— Ну, ні, Реді, будь справедливий. Я так вважала, але не стверджувала. Це різні речі.

— А зараз ти стверджуєш?

— Три кобилиці підряд — забагато.

— Це не відповідь, мамо.

— Гаразд, Реді, скоро з’ясуємо. Давай кухоль, мені пора готувати обід. Тату, тобі нічого не потрібно?

— Ні, Агнес.

— Може, вам? — вона звернулася до мене.

— Дякую, місіс Агнес. Знову на дві години ми лишились утрьох.

Старий, який невдоволено сопів при невістці, снував далі перервану думку. Його скрипучий голос звучав глухо і якось із надривом:

— Ти пам’ятаєш, Ред, я тобі розповідав, як мені довелося вбити свого боцмана. Зі мною тоді були твій батько і дядько Річард. Річардові ще не минуло й вісімнадцяти, він був такий, як ти, Реді. Ми полювали біля Землі Грейама. Кашалот розбив нам корму. Вільсон зчинив паніку, боявся, що ми потонемо. Ти пам’ятаєш, Ред, чому я вбив Вільсона?

Юнак знову спохмурнів:

— Годі, набридло!

— Ні, Реді, ти повинен вислухати. Вільсон був непоганим хлопцем, і мені шкода його. Він не вмів тримати себе в руках. Коли у людини гаряче серце і така ж гаряча голова, то з нею краще не зв’язуватись. Піддавшись паніці, ми б усі загинули, всі Девіси. Я вбив Вільсона, і бог мені суддя. Нехай він покарає мене, якщо захоче. Я взяв на себе тяжкий гріх, Реді, щоб урятувати рід Девісів. Твій батько і дядько Річард були останніми з нашого роду, і я не міг їх втратити. Ти, Реді, дурненький хлопчик, якщо не розумієш, чому я взяв на себе такий гріх.

— На твоїй душі гріхів, як на вівці бліх.

— Ні, Реді, у мене один тяжкий гріх. Ти пам’ятаєш, я розповідав тобі, як Вільсон врятував мені життя. Коли ті троє побачили у мене котикові шкури, я зрозумів, що вночі вони вб’ють мене. Але Вільсон упорався з ними, і я дав слово, що візьму його до себе боцманом. Ми обидва були задоволені. Так, Реді, мій великий гріх — тільки смерть Вільсона. І вона була б марною, якби тебе не стало. Тепер тільки ти можеш продовжити рід Девісів.

Слухаючи діда, Ред нервово кусав губи. Від слів старого його всього пересмикувало.

— Ти чуєш, Алеку, він хоче сказати, що вбив того Вільсона заради мене. Коли я народився, Вільсона не було на світі вже двадцять п’ять років.

— Мабуть, дід мав на увазі онуків. Ти, Реді, даремно на нього гніваєшся, він турбується за твоє життя.

— Від його турботи можна дуба дати. Купив оцей клятий острів, і сидимо на ньому, як індіанці. Ти тут кілька днів, а я, крім Нью-Айленду, нічого не бачив. Навіщо мені таке життя?

Під столом прокинувся золотоволосий пінгвін. Підхопившись, він очманіло подивився на всі боки, хвилину постояв нерухомо, потім важно рушив до старого. Уткнувшись дзьобом у його коліно, птах чекав ласки. Відштовхнувши його, старий похмуро пробурчав:

— Піди, Мак, скажи цьому хлопчикові, навіщо людині життя.

Пінгвін сердито засичав, але, діставши штурханця, попрямував до Реда. Зупинившись біля його ліжка, він склав на білих грудях маленькі чорні крильця і неуважно подивився на стелю. Весь його вигляд ніби промовляв: “Вибач, Ред, мене примусили підійти до тебе”. Коли Ред був у поганому настрої, Мак розсудливо уникав спілкування з ним. Цього разу, одначе, йому нічого не загрожувало.

— Дивись, діду, навіть Мак на тебе ображається, — несподівано засміявся Ред. Потім, звертаючись до мене: — Тобі подобається наш Мак?

— Він дуже милий.

— Йому всього два роки. Коли він був маленький, то побився з молодим бакланом. Той його дуже стукнув. Якби не я, Макові був би кінець. Я його вилікував. Він визнає тільки мене й діда.

Я сидів у кріслі, оббитому бичачою шкурою, і гортав “Ілюстровані лондонські новини”. Після тісної корабельної каюти маленька Редова кімната здавалася просторим покоєм. Складений з необробленого сірого базальту камін, широке дерев’яне ліжко, стіл, застелений голубим оксамитом. На вікнах — важкі блідо-зелені гардини. У правому кутку — масивна етажерка. Старі видання Шекспіра, Байрона, Діккенса і Фенімора Купера. Два томи Мопассана: “Життя” і “Любий друг”. На нижній і двох горішніх полицях — пошарпані комплекти “Ілюстрованих лондонських новин”. Над Редовим ліжком уся стіна була обклеєна кольоровими журнальними фотографіями жінок.

— Так, Реді, я знаю, мій хлопчику, що тобі потрібно, — кинувши погляд на стіну, сказав старий, його люлька давно погасла, але він усе ще тримав її в зубах, для його віку навдивовижку міцних і білих. — У мої роки про це вже не думають. Я забув, Реді, що життя без життя не буває.

Зітхнувши, він щільніше закутався пледом, глибше насунув шапку. Горблячись і гріючи змерзлі ноги об