Ганна Хома - Терези

Вітьок примружив очі, смакуючи пиво:

– І чого це нам так не щастить? Свисти – не свисти!

– Ситий голодного не розуміє, – вів своєї Панакота. – За нами вони табунами не ходять, тому нам треба за них боротися, а йому все піднесуть на блюдці. Нам би випити – і всі дівчата для нас красуні, а йому подавай мальвіну від кутюр! Щоб у кадилаку з відкритим верхом, з дачею на Мальдівах, а не як у твоєї Марти – в Бібрці.

– Ви просто заздрите! – перервав підколювання друзів Максим. – Не можна святкувати наперед, я тільки завтра йду на співбесіду. Погана прикмета.

А може, то просто день не найкращий? Чи рік?

– Це все забобони! – категорично заявив Вітьок. – І не змінюй теми. Ти просто матусю свою забути не можеш, з нею ти б одружився, а з іншими… Ей, я жартую, ти що?

– Вали звідси! Ти теж.

Панакота зсунув навушники набік, ніби намагався примирити їх роком, який лунав крізь білі дроти плеєра на весь гараж.

Скажи, з ким ти п’єш пиво, і я скажу, чи варто з ними пити бодай воду….

– Я що сказав – валіть звідси! Треба до державних готуватися, і взагалі… Виспатися хочу.

Вітьок з розумінням поплескав по плечу.

– Точно все в порядку? Бо щось ти занадто блідий, а завтра понеділок, день важкий…

А може, сказати їм правду? Що він цілий день намагається забрати з-перед очей картинку річної давнини, яку сьогодні безперебійно транслює його пам’ять, і що він досі точно не знає, чи ця картинка існувала в реальності, чи лише плід його уяви…

Стрівся поглядом з другом і розвернув крісло на коліщатах до компа.

– Посплю – і все мине… Марті привіт.

Коли не хочеш казати правду, завжди можна збрехати.

– Ну, Марті я твої привіти не передаватиму, цього ще не вистачало, але поспати тобі не завадить, – відповів Вітьок, одягнув піджак, повісив на шию краватку, кивнув Панакоті і… ляснув себе по чолі: – Зовсім з голови вилетіло! Сьогодні ж восьме червня? Ну все зрозуміло. Славське згадав! Кинь з рук і не бери до писка. Він сам винен, сам і поплатився, а нам жити далі.

– Ага, жити не тужити, – підтакнув Панакота, в миру – Андрій Кіт, котрий мріяв про музику, а натомість, за вказівкою батьків, мусив студіювати фармацію, яка йому геть погано давалася… – Добре, що я тоді з вами не поїхав…

Коли за ними нарешті зачинилися вхідні двері, Максим потер долонями обличчя, видудлив одним махом півбляшанки пива, відкрив третю «Готику» і взявся освоювати крижані простори Нордмара, завзято воюючи на боці орків. Під знаменами бога Аданоса він намагався винищити дотла лісовий народ Міртани. Ця війна його заспокоювала.

Добре, що системник потужний і підтримує цю гру, та й монітор рідкокристалічний, з високою розділовою здатністю.

Але сьогодні все було марним. Навіть улюблена гра.

Сьогодні він почав підозрювати одну важливу річ: той нічний жах йому не примарився. Він був насправді…

Увів у пошуковик знайому до болю адресу. Той одразу видав онлайн-карту з місцем призначення.

Курорт Славське відомий на всю Україну. Максим волів би викреслити його з мапи світу назавжди, волів би ніколи не знати про його існування. Минуло триста шістдесят п’ять днів, а він все ніяк не може позбутися відчуття, що та історія ще не завершилася…

Дурня. Пити треба менше.

Швидко позакривав усі зайві вікна і ще раз перечитав надісланий йому у п’ятницю лист.

«Ваше резюме перебуває на розгляді у дирекції. Просимо підійти у понеділок о 10.00 на співбесіду.

З повагою, Костянтин Богданович Дудай, старший юрист МПП фірми «Конвалія».

Отак-от.

Максим відчув, як загупало серце. Ненадовго, на кілька секунд. Це в нього з минулорічного «відпочинку» залишилося. Постнаркотичний ефект. Посилене серцебиття виникало на рівному місці і зникало так само. От як зараз, хоча він анітрохи не хвилювався: чого там хвилюватись – звичайна співбесіда. П’ятий курс, як-не-як. Рано чи пізно доведеться через це проходити.

Вітьок давно сватав його на свою колишню фірму, хоча чому сам звідти звільнився – до пуття не пояснював.

Максим трохи поґуґлив інформацію про «Конвалію». Шістнадцять років на ринку, у четвірці основних гуртових постачальників медикаментів Західного регіону, власник – Олександр Вадимович Кондур, львів’янин, одружений, дві доньки.

Допив пиво, подумуючи про наступну бляшанку, мигцем глянув на годинник на моніторі і… завмер.

23:32.

Химерний час. Ще можна йти на гульки, але вже бажано спати.

Рік тому це поєднання годин і хвилин стало вихідною точкою його неповернення до звичного життя…

Знову загупало серце. Пива більше не хотілося. Хотілося чогось міцнішого, високоградусного…

Вихідні добігали кінця, а він нічого не встигав.

Треба було підготувати на завтра костюм, сорочку, краватку і вступну промову. Раніше йому в цьому допомагала мама. «Знайди собі когось», – радив тепер тато, а він заховався у гаражі і поринув у розкопки по всьому віртуальному материку, наче від того, чи знайде він артефакти бога Аданоса, залежить його майбутнє…

А насправді майбутнє залежало від завтрашньої співбесіди у «Конвалії». І те, що сталося рік тому, там ніякого значення не матиме. Може, хлопці й праві, треба жити далі…

Знайди собі когось…

І може, батько теж правий? Знайти когось, хто буде тобі прасувати сорочки, пов’язувати краватки і не заважатиме пити з хлопцями пиво у гаражі… Щоб усе було, як у людей.

Але нудне сімейне життя не влаштовувало хлопця в принципі. А щоб зробити його цікавим, треба було мати силу, натхнення і бажання щось робити, чого він останнім часом за собою не спостерігав.

Тому Максим узявся вирішувати проблему звичним для себе способом: почав шукати у телефонному списку номери знайомих дівчат, які могли б відгукнутися на його прохання підготуватися до завтрашньої важливої зустрічі. Хтось обов’язково захоче проявити милосердя і виручить його у такий скрутний момент.

На одному з номерів він спіткнувся. Виявляється, він так і не видалив його з контактів.

Завтра у нього починається нове життя, а він зав’яз у минулому, якого вже не зміниш, хоча воно, минуле, змінило все, що могло, у його житті…

Плоский квадратний екран монітора згас.

Максим роззирнувся.

Помаранчева «Шкода-Фабія» самотньо дрімала посеред гаража. Її друг – зелений «Рено-Кенго» – сьогодні ночував не вдома. Як і тато.

І що на це сказала б мама?

Згадавши маму, Максим вирубив комп, узяв ключі і пішов відмикати гараж, сподіваючись, що даішники