Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

заливний пташиний шемріт, а оті зела густих лісних трав по теплих дощах п'янили і дурманили козаків пахощами.

Скубли свіжу травицю воли і коні, жадібно рвали її кози і вівці. Громадились і нуртували, кипіли маревами в небі бескиди хмар, нагадуючи собою то велетенські очервонені турецькі фески, то гостроверхі чорно-сірі обруднені ярмулки-скуфії ченців, що в якімсь ніби зачарованім коловороті часто ховали шпарке пообіднє сонце.

І сущою правдою й дійсністю, як в отій приповідці, було те, що люди радувалися літові, а бджоли — цвітові, бо метушилися в обнадіях і одні, і другі, поспішаючи порати благодатну землю та уцілілі, не спалені ляхами домівки.

За якісь години на новому широкодолому місці биваку, яке розтяглося вдвобіч на ціле поприще, вже горіли вогні, над кабицями в казанках таганилася запашна щерба зі свіжої риби і в'юнів, щойно виловлених козацтвом у Гнилоп'яті, та із впольованих сайгаків, біля копиць сіна метушилися конюші. Не гаяли часу й знахарі, зільники та цілителі, чистили, припасаючи, лікарські трави, відварювали мандрагору, напоюючи виваром поранених перед відправкою їх на волових повозах у далекі тили до Трахтемирова і Чигирина чи аж на Слобожанщину; клопоталися стельмахи, лимарі, зброярі, гармаші, переглядаючи, чинячи та посудячи повози, шори, човни і частини розібраних поромів, готуючи уже для Пилявців бойові пробивні тарани, приступні черепахи, тяжкі балісти і похідні камнемети, в більшості відбиті у ляхів ще під Корсунем та пізніше.

Метушився увесь аж завеликий тепер Сірків полк, і лише пан Іван, його провідник, натхненник і чільник, замість того, щоб особисто поїхати на вивідки в оті Пилявці, як думав і планував, послав туди ровту-загін на чолі із Гнатом Турлюном, а сам бродив узліссям як неприкаяний, ніби тікав від усіх і від себе, переживаючи ще й ще раз привезені виростком Даньком Гундою гризоти-новини про рідне обійстя під Мерефою, про дружину Софію, про дітей, побратимів та всю тамтешню, уже численну тепер челядь...

...Чималим селищем стала колись започата Сірком Артемівка. От-от із містом з'єднається. Розрослося і його обійстя біля Мжі, особливо завдяки постійним дбанням Артемових та Сябриних родин, а Софії все чогось не вистачає, все вона чимось невдоволена, як і теща Мотря,— огнівлена, озлоблена, аж підступитися до неї страшно.

В останній приїзд додому дивно і образливо пекло те Сірка, бо з полком справляється,— ба і з Січчю,— а з ними не може. Вони тоді не на жарт погиркалися із Софією, як ніколи ще, бо таки справді, видно, недужою стала дружина, аж вередливою, мабуть, не без помочі та під'юджувань тещі Мотрі, яку на шмаття роздирає маєтна заздрість і яка й при ньому пробує господарювати навіть у його покоях, а не те що в обійсті. І те сказати: Софія дійсно,— як обережно ото поскаржився йому побратим Артем,— хвора, бо ж і пізнати її, ще й надміру набожну тепер, не можна. Долучає їй недужі, видно, і отой протоієрей та дидаскал Вустим, що ледь не ночує в них, щотижня сповідаючи її не лише духовно, а мабуть, і тілесно, бо ж — диво з див — відмовилася лягти з ним, рідним чоловіком, в одне супруже ліжко, пославшись на слабість, чого досі ні разу не було.

Правду люди кажуть: лихо — як жінка тиха; біда, коли вона руда; та справжнє й непоправне горе, коли вона хвора,— згадав Сірко давній народний поговір, який вмліока визначив і вияснив для нього справжність їхніх взаємин із дружиною. І хоч згадалися йому й інші приповідки: батьки глядять дочку до вінця, а чоловік, як свою жінку,— до кінця, та, біда, як ото жінка бліда, та лиха тому хвилина, в кого жінка — що калина,— вони не полегшили його розпачливого стану й настрою, а ще більше прирекли і усталили їх зачаєною від оточення таємницею.

«Вона таки дійсно розпишнилася в мене, як калина,— побачив він Софію вже вкотре в уяві.— Справжня пані бояриня!..»

...Ледь помітний путівець — і не путівець, а лише його присипана торішнім листям ознака — вився поміж субір'ям, між кущами ліщини, балчаками з водою. А думки, згадки неслися нетрями у всебіччя навпрошки, і Сірко ледве встигав їх притримувати, фіксувати в своїй свідомості, осягаючи уявою і віддалі, і часи, і події, що спливали якимись ніби кадильними димками, як оті марева над кабицями, як оті хмаринки в небі.

По Жовтоводських і Корсунських довкружних боях і герцях, різанинах і переслідуваннях, особливо в Брацлавщині, теперішня літня тиша здавалася йому ніби нереальною і навмисною. Відірвавшись зусиллям волі від думки про дружину і родину, Сірко кліщем вчепився помислом у гетьмана і його — тепер все старшу та значнішу й знакомитішу — генеральну старшину, яка все заповзятливіше лізла в оте «знакомитство» і все більше не подобалася Сіркові, хоч би й тим, що поволі займала місця вигнаного козаками польського панства.

Дратувало його хворобливо й те, що Хмельницький, як йому здається, не стримує і не осуджує тієї заповзятливості, що він, хоч і обережно, лід духовним наглядом невідлучного корінфського єпископа, свого духовника Йосафата утверджує нерівність між старшиною і простим посполитим, козаком, пнеться з допомогою проточенця Павла Грека — царського дознавача — до руки московського царя, ждучи від нього підтримки, сліпо слухає своїх підлиз, колишніх джур: банькатого Іванця Брюха, та Дем'яна Лисовця, чи й суддю, отого «генерального» полковника Силуяна Мужиловського.

«Ні-ні! Святу правду люди кажуть, що до булави ще треба й голови,— знову подумав він осудливо про гетьмана, невдоволений його диспозиторським регіментарством.— А таки голови, бо чого ж оце ми стоїмо під оцими Пилявцями, даючи ляхам оговтатись?!» Ходять чутки-туруси, ніби Богдана не перестають навідувати ляські посли, обіцяють: буде так, як хоче гетьман,— сейм обере вигідного йому і всьому українському поспольству короля — Яна-Казимира. Тьху, та й тільки! Лише наївняк може повірити цьому. Ошуканство то, черговий обман підступної шляхти, намови пропольськи настроєної старшини, як і отієї для багатьох сумнівної, а Богданом обожнюваної слічної Гелени.

Вечоріло. Врізнобій десь аж у Гнилоп'ятті в тиші кумкали