Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

жаби, а там, аж у заобрії, мов у замежжі, дуговим ажуровим мостом висіла подощова чиста семипасмужно-поясна, як намальована, веселка. А таки намальована, бо тут же вона і зникла з очей, поманивши за собою сонце і натомість насурмивши у далині темною тучею небо.

На обрії, з боку Пилявців, вона стала підійматися, купчитися, раптово і загрозливо темніти. Її окраїни вумліока почали підкипати білуватою піною, а чорно-каглове черево стало відсвічувати гарячим, вогненним оранжем. Аж згодом отам десь, за Пилявцями, туча почала огризливо і гуркітливо гримати, поки не взялася випльовувати зі своєї пащеки в'язки вогненних батожистих блискавок, а ті — пороти на шмаття перелякане небо, освітлюючи купища чи то сірої вовни, чи дорожнього похідного пороху під чистим оксамитом лазурово-ультрамаринової далечі.

Сірко, глибоко вдихнувши оберемок свіжого озонного повітря, оглянув ті загрозливо темні вежища, що на очах розросталися над його полком, зміряв віддаль до них, наказавши джурі, що з'явився на його умовний свист, шукати його при потребі на хуторі, й понісся луками до розкиданих хаток удалині.

Фуркали і летіли безвісти з-під копит Велеса птахи, переполохані на смерть, а його, вершника, манили розбиті в друзки вогненні блискавки в слюдяних шибках осель, манили обійстя, що, злякано близячись йому навстріч, озивалися гавкотом псів...

У першім, що трапився йому, дворі полковника радо, хоч і мовчки, зустріла якась вдовиця, послужливо повівши коня в свою порожню стаєньку. За мить і сам він пішов за нею до хати. Потоптавшись перед порогом, сів ніяково і втомлено в ледь освітленому каганцем-сліпцем застіллі.

У хаті пахло свіжоспеченим хлібом, якимись травами та кукурудзяним солодом. І, поки він уплітав поставлену перед ним у мисці ряжанку, батуючи свіжого книша, а господиня слала йому чисту постіль на полику, гроза підійшла і в хутір, накрила його, як паполомою, темінню.

Сірко, смакуючи вечерю, прислухався до острашливих громихань і гуркотів грому надворі і невільно наглядав за господинею, яка, здавалося, не реагувала на все те, надвірне. Раптова нічна темінь тисла знадвору слюдяні шибки маленьких віконець, пнулася й пхалася до хати, погрожуючи затопити собою все в ній, і таки — хай і пізніше, як погасили світло,— домоглася свого: приспала і Сірка в постелі, м'якій і теплій, духмяній від сіна.

Прокидаючись уночі то від гуркоту грому, то від неймовірної по тому тиші, постоялець чув, як не спала господиня, зітхаючи в другій половині хати. За віконцем кавуновою скибкою висів, що вартовий на бекеті, посріблений місяць і оксамитилось бузкове небо, а в хаті світилися дожовта вишкрябані молодицею лавки. Вже прокинувшись зовсім, Сірко бачив, як самоцвітно переливався зі сходу на захід сріблоросий, чистий, наче скупаний, ранок і як лебеділа голубизною далина неба.

Не знати чому, але і на диво неговірку молодицю, яка, почастувавши гостя сніданком, підвела йому досить напашеного Велеса (у Сірка всі коні після Січі забобонно називалися Велесами), і її гребенястого задиристого півня, що погрозливо пірчав на Сірка серед табунця курей у дворику, і віконниць, помальованих квітами, і гострого запаху кріпцю рано в хаті,— йому не хотілося лишати.

Тому, мабуть, так неспішно їв сніданок, усвідомлюючи, що сьогодні знову порине в буряну смертельну січу, і не знати, чи й вирветься з неї живим. Молодиця теж, видимо, не хотіла відпускати мовчазного постояльця, отакого короткочасного. Поправила, поки гість ускочив у сідло, довгу коневу гриву, благословила не словами, а доторком руки до їздця в дорогу та й повела поглядом так, що аж серце стислося в Сірка від жалю до неї.

Хоч як дорікав собі Іван Сірко за те, що послухався гетьмана і не поїхав особисто на вивідини під Пилявці, постійний отаман його полкової вивідної сотні Гнат Турлюн зустрів свого полковника, як рідко коли, в повній всеобізнаності. З його оповідей гетьманові вивідці брати Клим і Марко Стасенки були тими вивідцями, для яких усе можливе. Від них він і довідався про польські регіменти під Пилявцями і їхнє розміщення.

Слухаючи Турлюна, Сірко ніби своїми очима побачив і всю пилявцівську місцевість, і шанці в ярах та на луках, на яких, за наказом гетьмана, зі ставки в Білій Церкві Сірків полк мав діяти, і ляські свіжозібрані ровти від Старої Синяви та берегів Ікви.

Гнат Турлюн знав навіть, як надвірні королівські чи наймані війська можуть стати супроти них, під чиїм регіментарством вони будуть та якою зброєю володітимуть. Знав він і те, що Богдан Хмельницький, який по Корсунській битві віддалив від себе Сірка, послав дуже підданницького листа королеві Владиславові, що він, гетьман, отримав ще й цидулу від сина Тимоша з Бахчисарая, в якій той дискретно застерігає славетного батька від підданства жадібному ханові та від надмірних зв'язків з московитами-царедворцями; що отакого ж листа гетьман має від сенатора — брацлавського воєводи Адама Кисіля, який запропонував йому, гетьманові, покаятися, а в додаток прийшло ще послання від воєвод без воєводств Плещеєва і Болхонського та щойно спеченого князя Хотмижського із запевненнями, що царські війська скупчено під Смоленщиною, але не проти ляхів, як просив гетьман, а проти невірних кримців...

Дізнався за ніч і день Турлюн і про те, що славні Нечай, Небаба, Кричевський та Йосип Глух успішно звільняють від запеклого Радзивілла не лише Київське, Чернігівське, Волинське, а й Смоленське, Мінське, Берестейське, ба й Новогрудське аж! — воєводства... Отож Сіркові став зрозумілим і приїзд воєвод царських — запахло смаженим!..

Взагалі, отой колись бідний і забитий хлопчисько Гнатко, що щасливо зустрівся Сіркові в лісі під Хирівкою і сповістив його за наказом свого діда про наміри бузувіра і ката Самійла Лаща, тепер був зовсім виростком, вродливим козаком, непересічним отаманом і сотником, освіченим завдяки протоотцеві Гунашевському. Був не лише добротно ошатнений, на коні, а й наділений неабияким розумом та кмітом від природи.

Його постійних розвідувальних послуг потребував не лише Сірко, а й навіть часом гетьман та інші чільники, коли брати Стасенки, гетьманові дознавачі, були відсутні. А треба ж було