Ярослава Дегтяренка - Ярино, вогнику мій

дати онукам усе необхідне, що міг дозволити за своїми статками: діти були нагодовані й одягнені, Ярема здобував освіту. Станіслав теж якось подумав, чи не подарувати онуці коня, проте зрештою вирішив, що дівчині це ні до чого. І коли Петро таки це зробив, Станіслав образився, але промовчав, не бажаючи опинитися в смішному становищі.

А для Яринки, позбавленої більшу частину року товариства брата, Промінчик став найкращим другом. Часто містяни бачили, як вона хвацько скаче на ньому околицями і як чудовий жеребець мчить, неначе буйний вітер.

Розділ 2
Перелюб та його наслідки

Хто з грішною, дурною побрався жоною,

Не з жінкою той поєднався – з бідою.[4]

Сааді

Якось серпневого дня Ярема сидів на ґанку й уважно стежив за Маланкою, яка, походжаючи обійстям, діловито командувала челяддю. Але не з хазяйновитості, а щоб нишком перезиратися з молодим джурою – Лукашем Бережним. І що далі, то більше хлопець упевнювався, що ці двоє – коханці. І якщо про це стане відомо дідові, і сліду «бабуні» не залишиться в домі.

Річ у тому, що з деякого часу Ярема почав помічати, що Маланка всяко намагається огудити його з сестрою перед дідом. Станіслав спочатку байдуже вислуховував ці наклепи, але згодом почав прислухатися й поводитися з онуками ще суворіше, ніж раніше. Це доводило хлопця до люті. Норов Яреми був схожий з норовом вовка-одинака: він ні в кому не мав потреби, мав вроджене передчуття загрози і готовий був захищатися до останнього, ніким і нічим не дорожив, окрім сестри та хрещеного. І хлопець ладен був зробити все, щоб захистити сестру. Тому почав спостерігати за жінкою і підмітив її небайдужість до Лукаша.

Лукаш найнявся на службу до Станіслава у 1647 році та швидко втерся до нього в довіру – щоразу вирушаючи на війну, старий зі спокійною душею довіряв йому охорону сім’ї та майна. Ким раніше був Лукаш, звідки явився до Березані, знав хіба що Станіслав. За душею у цього молодика не було ані гроша, зате він мав вроду та манери, які вирізняли його серед інших джур, що одразу оцінила Маланка. Правду кажучи, ці двоє чудово пасували одне до одного: вона – блакитноока брюнетка, він – блондин із карими очима. Але доля звела їх занадто пізно!

Ярема не усвідомлював, що кохання Маланки та Лукаша щире – його не обходили такі тонкощі. Він переймався лише тим, що «бабуня» отруює життя йому і сестрі, та обмірковував, як викрити її подружню зраду.

На ґанок вийшла Люба і присіла біля Яреми. Хлопець лагідно всміхнувся їй – він був прив’язаний до дівчинки, немов до молодшої сестрички, і по-своєму любив її. Пухкенька, маленького зросту, Любочка соромливо всміхнулася йому у відповідь і запитала:

– А чому ти не поїхав з Яриною і паном Петром?

– У Яринки такий кінь, що за ним і вітер не вженеться. А хочеш, я покатаю тебе на своєму коні?

– Ой, ні! – вигукнула Люба. – Я боюся! Мені не вистачає духу їздити так, як Ярина. Адже вона може скакати верхи з ранку і до вечора, немов і втоми не знає.

Це було правдою – Люба боялася коней, на відміну від Ярини, яка була наче народжена для верхової їзди. Літо добігало кінця, і Дубченко приїхав у гості до хрещеників. Й оскільки самого Станіслава не було вдома – за наказом гетьмана Переяславський полк вирушив у похід у Молдавію,[5] то Петро знаходився в повному розпорядженні похресників, і обоє цим радо користувалися.

– Тоді чим тебе розважити, Любонько? – запитав Ярема.

– Та нічим! Ти ж дорослий хлопець, тобі зі мною, мабуть, нецікаво, – скромно відповіла Люба, сподіваючись, що він усе одно щось вигадає. У свої тринадцять років дівчинка усвідомила, що Ярема їй подобається, тому щоразу, коли він приїжджав додому з колегіуму, ненав’язливо крутилася біля нього, а у його відсутність сумувала за ним. І зараз дівчинка навмисно прийшла, щоб побути з ним наодинці, бо завжди хлопець дарував усю свою увагу тільки сестрі. Але Любі завадили – у двір в’їхала Яринка з Дубченком, і Ярема одразу забув про неї й кинувся до сестри, щоб допомогти злізти з коня.

Близнюкам виповнилося по чотирнадцять років, і вони нагадували дзеркальні відображення одне одного. Обоє були худорляві й невисокі, з молочно-білою, без ластовиння шкірою та густим вогняним волоссям. І, як і в ранньому дитинстві, обоє мали гордовитий погляд та, здавалося, зверхньо дивилися на всіх навколо.

– Вони перезираються! – тихенько шепнув Ярема сестрі, коли знімав її з коня, оскільки давно поділився з нею своїми підозрами.

– Я теж це помічала! – прошепотіла у відповідь Ярина і замовкла, бо до них підійшла Маланка.

– Це недобре, Ярино, що ти з коня майже не злазиш, – сухо промовила жінка. – Навіть непристойно для дівчини! Ти вже підростаєш, і незабаром треба буде думати про заміжжя, а ти…

– А хіба тобі шкода, бабуню? – нелюб’язно перебив її Ярема.

– Ось тепер ти сам, пане Петре, бачиш, які вони обоє зухвалі! І ніяк не можу їх навчити скромності й шанобливості до старших, – почала скаржитися Маланка.

Дубченко досадливо скривився – його дратувала Маланка з її солодкавою манерою говорити з ним, бо він знав, що колись вона була злиденною міщаночкою, а нині, допавшись до статків його приятеля, удавала з себе вельможну пані. Але найбільше його сердило, що вона постійно гудила його хрещеників.

– Якщо Ярині хочеться, то нехай їздить верхи, скільки забажає! А женихи на неї і так знайдуться – ще й битися за неї будуть, – промовив Дубченко і пішов у дім. Маланка невдоволено стиснула губи і рушила слідом – Петро був гостем, і вона мала розважати його. До її честі слід сказати, що вона завжди гостинно приймала будь-кого.

Весь залишок дня Ярема шпигував за коханцями, але вони нічим себе не видали. Трохи розчарований, хлопець пішов спати: завтра треба раненько встати, щоб провести хрещеного.

Наступного ранку, коли проводжали Дубченка, Маланка наполягла, щоб Ярема доїхав із ним до самого лісу. А це було досить далеко від містечка. А Ярину послала з якимось дріб’язковим дорученням до її хрещеної матері, наказавши не поспішати додому. Ще й Любу з нею відправила! Близнюки