Майн Рід - Оцеола, вождь семінолів

гомоки – флоридські колодязі, уславлені в історії індіанських воєн.

Один із них і глибочів за апельсиновим гаєм. Неподалік півколом здіймалися бурі скелі, вкриті темним листям вічнозелених дерев. Вода в ньому була чиста і прозора, і в її кришталевій глибині пустували зграї золотих і червоних рибок, лящів і пістрявих окунів. Басейн забезпечував нас рибою, тут ми всі також купалися. У жаркому кліматі Флориди купання – це не лише задоволення, а й життєва необхідність.

Від дому до водойми було вимощено піщану доріжку через апельсиновий гай і викладено кам’яні сходи, якими було зручно спускатися у воду. Звичайно, насолоджуватися купанням дозволялося тільки білим.

За басейном простиралися оброблені поля, оточені високими кипарисовими і кедровими лісами. Далі – багато-багато миль непролазної трясовини.

З одного боку плантації лежала широка рівнина, поросла густою травою. Це була савана – природний луг, де паслися коні та домашня худоба. Тут часто з’являлися олені і зграї диких індичок.

Я був саме в такому віці, коли юнаки захоплюються полюванням. Як і в більшості хлопців із Південних штатів, не вельми обтяжених справами, полювання було моєю основною розвагою. Батько подарував мені чудових гончаків.

Я полюбляв, сховавшись у колодязі, чекати наближення оленя або індички, а потім наздоганяти їх по зеленій рівнині. Так я вполював чимало оленів та індичок – собаки чудово виконували свої обов’язки. Найлегше полювати з гончаками на диких індичок.

Зазвичай я виходив з дому рано вранці, коли всі спали – це найкращий час для полювання. Одного ранку я вирушив до свого сховку біля колодязя і видерся на скелю – там я чудово розташовувався зі своїми собаками. Звідти переді мною відкривалася вся рівнина, і я міг спостерігати за всім, що там відбувалося, а мене ніхто не бачив. Широке листя магнолії утворило над моєю головою щось на зразок альтанки, а крізь просвіти між листям я міг дивитися.

Того дня я прийшов туди до сходу сонця. Коні стояли ще в стайнях, а худоба в хліві. У савані не видно було жодної живої душі. Не бачив я на її широких просторах і оленів.

Я був трохи збентежений. Сьогодні мати чекала гостей і просила принести їй дичини. Звісно, я пообіцяв, і тепер безлюдна савана мало не доводила мене до відчаю.

Скажу відверто, я дуже здивувався – так це було дивно. Щоранку на широкій рівнині з’являлися олені. А може, тут уже побував мисливець до мене? Цілком імовірно. Можливо, це молодий Рінгольд із сусідньої плантації або хтось із мисливців-індіанців, які, здається, взагалі ніколи не сплять. Ясно тільки, що хтось таки був тут і розполохав дичину.

Савана не вважалася приватним володінням і не була у власності жодного з плантаторів: кожен міг вільно полювати на її просторах. Ця земля належала державі, й досі її нікому не продали.

Отже, до обіду оленини я не принесу. Правда, я міг ще підстрелити індичок, вони зазвичай з’являлися пізніше. Я чув їхні крики у верховітті дерев. Гучні звуки добре було чути в ранковій тиші. Та напередодні мені вдалося вполювати цілий виводок, і наша комора була повна індичини. Тепер мені потрібна була оленина.

Я мав при собі рушницю, тож міг піти за оленем у ліс. Або краще зайти в хатину старого Гікмена – він би напевне мені допоміг. Якщо він уже полював сьогодні, то має оленину, і я візьму в нього трохи.

Сонячний диск з’явився над обрієм, його промені позолотили верхівки дальніх кипарисів, а їхні світло-зелені крони виблискували всіма відтінками золота.

Перш ніж спуститися зі своєї засідки, я ще раз оглянув савану і угледів те, що змусило мене змінити мій намір і залишитися на скелі.

На краю кипарисового лісу, там, де огорожа відділяє савану від оброблених полів, з’явилося стадо оленів.

«Ха! – зрадів я. – Вони зуміли пробратися через маїсове[9] поле».

Подивився туди, звідки, як мені здавалося, вийшли олені. Я знав, що частина огорожі була зламана і не дірку тільки прикрили дошками. Я чітко бачив це місце, але всі дошки стояли незрушені. Отже, олені прийшли не з цього боку. Навряд чи вони могли перестрибнути через загорожу. Це був високий паркан зі стовпами і підпорами; дошки закривали його на всю висоту. Таким чином, олені з’явилися з лісу?

Я ще дещо помітив. Олені не йшли, а швидко бігли, неначе тікали від ворога.

Може, за ними хтось женеться. Але хто? Старий Гікмен або Рінгольд? Я не зводив очей з лісової галявини, але нікого не було видно.

А що, коли оленів злякав ведмідь або рись? Тоді вони далеко не підуть, і я з собаками ще зможу їх наздогнати. Можливо…

Та мої роздуми урвав той, хто налякав оленів. Виявилося, що це людина, а не ведмідь і не рись.

З густої тіні кипарисів вийшов чоловік. Промені сонця освітлювали лише верхівки дерев, але вже можна було як слід розгледіти його. Це був не Рінгольд, не Гікмен і не індіанець. На ньому були сині штани, смугаста сорочка і капелюх з листя пальмето. По одягу я одразу впізнав нашого дроворуба. Це був Жовтий Джек.

Розділ V
Мулат і його супутник

Це відкриття мене збентежило. Що мулат забув у лісі в таку рань? За ним ніколи не помічали запасливості чи ощадливості; ба більше, аби змусити його зайнятися якоюсь звичайною роботою, треба було докласти зусиль. Та й мисливцем він ніколи не був. Я досі не бачив, аби він ганявся за дичиною, хоча й весь час тинявся в лісі та знав усі затишні місця й пролази, добре знався на звичках тварин. Що ж змусило його прийти в ліс сьогодні вранці?

Я сидів у своєму сховку і далі спостерігав за ним, а заразом очей не зводив із оленів. Невдовзі з’ясувалося, що мулат їх не переслідував. Вийшовши з лісу, він не пішов за стадом, а повернув у протилежний бік, на доріжку, що веде до маїсового поля.

Я помітив, що рухається він повільно, пригинаючись до землі. Біля його ніг наче крутиться якась тварина, – скоріше за все, маленька собака або опосум. Тварина була світла, як опосум, але на такій відстані я не міг відрізнити опосума від щеняти. Мені чомусь спало на думку, що Жовтий Джек зловив у лісі тваринку й волочить її за собою на мотузці.

У його поведінці нічого дивного не було. Мулат міг ще вчора знайти нору опосума і поставити там пастку. Вночі опосум попався, і тепер він тягнув