Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

«Що з ним? — здивувалася Євгенія. — Голос втомлений і наче переляканий. Не сказав, для якого друга я маю в неділю готувати пончики. Причому не попрохав, а наказав, наче служниці! Мабуть, перегрівся на сонці».

Поглянула ще раз на композицію і подумала: «На словах це виглядало якщо не привабливо, то принаймні розумно. Дивно, що Андріяна, талановита художниця, не зуміла передбачити смерть білої красуні. Що ж робити? Оточити пару дрібними квітами, блідішими за лілею, чи поєднати її з метеликом «цівкою крові», як того вимагала Андріяна?»

Й аж тепер пригадала, що забула купити стрічку. Пішла в «майстерню», оглянула шухляди, сподіваючись відшукати серед акуратно розкладених речей вогнистий клубочок — стрічку чи волічку. Але нічого не знайшла й вирішила зазирнути в шухляди чоловічого стола (Адась любить засовувати туди всілякий непотріб, який, на його думку, може згодом знадобитися). Почимчикувала в кабінет Адася.

На відміну від інших дружин, вона ніколи не «ревізувала» гаманець чоловіка, не обшукувала його кишені, не копирсалася в шухлядах його стола в надії знайти там «ліві» гроші чи докази зради. Твердо дотримувалася настанови матері, щасливої в подружньому житті: «Якщо кохаєш чоловіка, за жодних придибеньок не ображай його підозрами», і вповні довіряла Адасеві, чим він не раз похвалявся перед своїми приятелями, котрих повсякчас «шмонали» дружини.

У кабінеті приємно пахло чистим, напарфумленим чоловічим тілом, димком кубинської сигари, а також солідними, щедро ілюстрованими книгами з садівництва-квітникарства, які Адась збирав впродовж багатьох років. На письмовому столі, як завжди впереміш, копичилися журнали, брошури, папки, ділові папери, конверти з вітальними поштівками й запрошеннями, а також коробка з-під дорогих плавок і краватка, заплямована вином. Удома Адась був не дуже охайним, але Євгенія ніколи не шпетила його за це, мовчки прибирала розкидані речі. Більше того, їй навіть подобалося, що Адась не занудливий педант, який переймається абищицями й дошкуляє жінці за те, що вона поклала щось не туди, де йому хочеться, чи не так випрасувала сорочку, а справжній мужчина, що планує грандіозні, далекосяжні плани перетворення України спершу на другу Голландію, а згодом на центр європейського зільництва.

Євгенія переклала коробку на канапу, машинально понюхала Адасеву краватку. Любила обнюхувати його сорочки й краватки перед чисткою й пранням, бо вони завжди пахли їй вітром і скошеним сіном. Можливо, тому, що познайомилася вона з ним у вітряний день, коли він косив сіно в лузі. Поклала й краватку на канапу, посортувала й акуратно поскладала папки й папери, що лежали на столі, й відсунула праву верхню шухляду, де чоловік зазвичай зберігав свої коштовності — золоті запонки, декілька каблучок-печаток, колекцію срібних монет, орден «За заслуги» третього ступеня — й несамохіть охнула: на всьому цьому, упакованому в рівновеликі добрі футляри, лежав чималий стос доларів — тисяч п’ятдесят, не менше.

— Отакої! — зчудувалася жінка. — Вчора я просила в нього гроші на осінні пів-черевики, а він мені відмовив. Сказав, щоб дочекалася авансу. Мабуть, це не його долари, а когось із приятелів, яких обшуковують дружини.

Поряд з грошима лежала наполовину використана упаковка «Віагри». Останнім часом Адась скаржився, що втрачає не лише чоловічу снагу, але й хіть. «Клімакс, серденько, клімакс, — співчутливо сказала вона. — Мусиш потерпіти, з часом це минеться». Але йому, вочевидь, не хотілося терпіти, і він, наслухавшись реклами, вирішив «стимулювати» себе. Та «Віагра», судячи з усього, йому не допомогла.

Не так давно, коли він не відреагував на її пестощі, вона прямо запитала його:

— Не хочеш мене чи й інших також?

— Нікого не хочу! — сказав він.

— Навіть тих дівчат, які красуються голими в чоловічих журналах?

— Тих у першу чергу. Вони для мене не жінки, а вилизані картинки.

Вона подумала тоді: «З одного боку, прикро, що Адась втрачає охоту, а з другого добре, що нарешті можна не боятися інших жінок».

В нижній шухлядці лежали запасні ключі від квартири, офісу, дачі, клясер з рідкісними марками, корок від шампанського, закучерявлена золотиста стрічка, якими прикрашають букети, й білий конверт — не підписаний, не заклеєний, в якому знаходилися якісь папери з набраним на комп’ютері текстом.

«Мабуть, угода або бухгалтерський звіт», — подумала Євгенія й хотіла було зачинити шухляду, але погляд її вихопив з тексту два слова: «Ліліт» і «дружина Адама».

Вона вийняла перший листок, в правому верхньому кутку якого була цифра «два», й прочитала:

…після ночі, якої я повік не забуду, ти сказав мені, що залишаєш мене назавжди, бо я Ліліт. Я запитала: «Хто це?» Ти відказав: «Перша дружина Адама. Дияволиця».

Я не відчувала в собі нічого диявольського, крім пристрасті, але вона не смерділа сіркою, а була наче сонячна злива. Я образилася на тебе до найглибшого мороку жіночої душі, де клубочаться змії та розмножуються скорпіони, бо не сподівалася після п’яти років вірного кохання такого сумнівного компліменту, а тим паче безпідставного розриву. Проте опанувала собою, і після того, як ти, хряпнувши дверима, розчинився в нічному мороці, я замість того, щоб, умившись сльозами, випити трунок, відкрила Біблію, а також томик мого улюбленого Борхеса (у якому він описує різні інфернальні сили), й під ранок, проаналізувавши історію стосунків Адама і Єви, дійшла висновку, що вона містить у собі чимало загадкового, не витлумаченого, вірніше, витлумаченого лише почасти, однобічно. І вирішила нагадати тобі те, що ти, вочевидь, і без мене знаєш. Хоча навряд, бо мені легше уявити собі, що ти (такий солідний, такий раціональний) ловиш сачком сонячних зайчиків, ніж читаєш Старий Заповіт.

«Це уривок з якогось роману, — вирішила Євгенія. — Але навіщо він Адасеві? Мабуть, він відксерив його, бо в ньому йдеться про біблейського тезку». І зручно умостившись у м’якому кріслі, продовжила читання.

Дуже дивно, як на мене, викладена історія створення людей. «І Бог на свій образ людину створив, на образ Божий її він створив, як чоловіка та жінку створив їх. І поблагословив їх Бог і сказав Бог до них: «Плодіться й розмножуйтеся і наповнюйте землю»».

Зверни увагу на те, що спершу йдеться про людину (однина),