Євген Є - Мій тато — кілер

— Що саме?

— Ходімо, — вона поманила рукою. До ледь помітних чапель на темній ширмі. У темряву далекої кімнати.

Багато чоловіків приходять у японські салони лише для того, щоб одержати насолоду від споглядання жінок, які знемагають у мотузяних путах шібарі.

— Сюди, мій пане.

Отвори у стіні були пророблені для клієнтів-японців, тож аби побачити крізь них бодай щось, мені довелося стати мало не на коліна.

Стати, поглянути — й побачити Юкіко, зв’язану біло-червоною мотузкою.

Це була мотузка, просочена сильним наркотиком, що вже почав діяти на маленьку гейшу. Її чоло було мокре від поту, чорні очі напівзаплющені, а невеличкий язик облизував пересохлі губи, невпинно шукаючи поцілунку, єдино здатного втамувати її спрагу.

І безліч петель та вузлів, що стиснули до побіління шкіру на її маленьких грудях, навколо талії, на стегнах, щиколотках і зап’ястях. Заломлені за спину руки, розведені ноги — і відразу дві унизані вузлами петлі між них.

А біля неї — два японці, які вже встигли роздягнутися.

— Чорт!

Я випростався, озирнувся й, не побачивши дверей, пробив стіну.

— Що? — лунко писнув один японець.

— Хто ви? — запитав другий. Швидко й тонко.

— Сторож я тутешній. Забирайтеся звідси.

— Ми заплатили, — почав перший японець.

— Ми заплатимо ще, — продовжив другий.

— Ви нам заважаєте.

— Так? — ухопивши одного з них за горло, я підняв його в повітря, щоб він побачив мої очі: — Я тобі заважаю, виродку?

— Гаразд, — писнув перший.

— Ми йдемо, — прохрипів другий.

Я розтиснув пальці. Підхопивши свій одяг і прикриваючись ним, вони вибігли з кімнати.

Найвідоміший двобій Мусасі відбувся в сімнадцятий рік епохи Кейте (1612 року) в Огуре, містечку провінції Бунзен. Супротивником Мусасі був Сасакі Кодзіро, молодий чоловік, який розробив дивну техніку фехтування, відому як «Цуба-ме-гаесі», або «пірует ластівки», натхненний рухом ластівки в польоті.

— Ну, маля… — сказав я. — Чого ж ти так?

Піднявши з татамі віяло, обрамлене по краю гостро заточеним сріблом, я став розрізати мотузки. Обережно, від голови до ніг, знаючи, що коли я порушу послідовність розрізання вузлів, це вб'є мою маленьку японку.

— Пане… — прошепотіла, нарешті побачивши мене, Юкіко. — Візьміть мене…

— Ага, — сказав я. — Зараз.

І розітнув останній вузол.

— Зробіть мене своєю… — вона була дуже п’яна, а тому не було сенсу з нею сперечатися.

— Агов! — гукнув я. — Де її одяг?!

Але замість якої-небудь баби-гейші, котра виконувала б тут обов’язки прислуги й котру я очікував побачити після свого крику, до мене ввійшли троє якудз, одягнених у сірі костюми з такого ж кольору краватками та в чорні сорочки.

Утім, це були навіть не якудзи, а ті, кого зазвичай називають «учнями», — молоді люди, яким іще належало заслужити право нанести на свої спини складні багатоколірні татуювання.

Їх послали охороняти цей бордель, і щойно в ньому траплялися проблеми, юнаки з’являлися вирішувати їх.

— Ви підете звідси, — сказав найвищий із них, уклонившись.

— Так?

Я встав.

Найвищий із них не сягав зростом моїх грудей.

— Ти певен у цьому?

— Інакше ми виставимо вас самі…

Битися з ними — все одно, що з дітьми. Навіть з усім їхнім карате й іншими рухливими видами спорту.

Стиснувши свої пальченята в кулачки, вони спробували зробитися страшними і грізними.

Через секунду кульгавенька гейша, яка несла почастунок із саке своєму панові, аж заплющила очі: протаранивши стіну, всі вони гупнулися на підлогу коридору.

Утім, відразу ж підхопившись і помотавши зачмелілими головами, якудзи знову кинулися на мене з виском «я-а-а-а-а-а!!!», що тут-таки перейшов у здушене хрипіння: «Ха-х-х-х-х…»

— То що?! — знову крикнув я. — Хто-небудь принесе мені її кімоно?!

Але замість цього почув шепіт із темної діри в стіні.

— Пану краще піти. Він здолав трьох ворогів, але інші, а їх дуже багато, будуть тут за кілька хвилин.